У нас ночувала свекруха, Ганна Миколаївна. З самого ранку вона вривається до нашої спальні з криком:
«Прокинься, Оленко, ти бачила, що в тебе на кухні коїться?!» Я підскочила з ліжка, ще у піжамі, серце скаче, як налаштований барабан. Лечу коридором, на ходу натягую старий халат, носом ловлю — може, щось горить? Чи газ залишили відкритим? В голові вже цілий бойовик: плита палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха доля. Заходжу на кухню, а там… таргани. Ціла орда рудих тварюк метушиться по столу, по тарілках, по рештках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і сверлить мене поглядом, наче я спеціально цих комах розвела, щоб її шокувати.
«Оленко, це що, у вас завжди так?» — починає вона, і голос її аж дзвенить від обурення, — «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — таргани, мов у якомусь сараї!» Я стою, як грімом прибита, й не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волочила. Діти галасливі, чоловік, Андрій, щось бурчав про футбол, а я лише мріяла впасти у постіль. Хто б подумав, що ці прокляті таргани виберуть саме цю ніч для свого параду? І головне — звідки вони взялися? Ми ж не в закинутій хаті живемо, у нас квартира, усе пристойно. Ну, майже пристойно.
Ганна Миколаївна, звісно, не заспокоюється. «За мого часу, — каже, — такого не бувало! Я після вечері все мила, терла, ані крихти не залишала. А ти що? Молоде зараз ледаче, тільки й знаєте, що в телефонах сидіти!» Я киваю, ковтаю образу, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона — генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — справа честі. А я, бач, її підвела. Починаю метушитися: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, посуд, все, що під руку потрапляє. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Ось тут пропустила! А це що за пляма? Ти що, ніколи плиту не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не гаркнути. Думаю: «Ну, Ганно Миколаївно, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, колись крихті на столі залишалися!» Але мовчу, бо знаю — сперечатися з нею марно.
Поки я там воюю з тарганами, Андрій, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк і замість того, щоб допомогти, лише сміється: «О, Лено, ти що, звіринець відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу змовк і піш ставити чайник. А свекруха лише головою похитала: «Ось бачиш, і чоловік твій несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків читати почне. І точно — вона сіла за стіл, вже вимитий мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали у строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте — таргани на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як би дотягти до вечора, щоб Ганна Миколаївна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її напади… Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господарка, погана дружина, а може, і погана мати. І ось я мию, чищу, тру, а вона все знайде, до чого причепитися. То ложка не там лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, увесь час мов білка у колесі, а тут ще й таргани вирішили влаштувати вечірку. І головне, звідки вони? Може, від сусідів? У нас же в будинку старі труби, підвал сирий, ось вони, мабуть, й лізуть.
Нарешті я закінчила прибирати, кухня сяє, як у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все одно кидає: «Треба, Оленко, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя сім’я. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся через силу, а в душі кричу: «Та відстаньте від мене!» Андрій, бачачи мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи віддихнула. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеальну кухню й думаю: невже я й справді така погана господарка? Може, Ганна Миколаївна права, і я щось не так роблю? Але потім згадую, як тягну на собі увесь цей побут, дітей, роботу, і розумію: я стараюся. Може, не ідеально, може, не так, як у її часи, але стараюся. А таргани… Ну, з ким не буває? Завтра куплю пастки, розберуся з ними. Але свекрусі цього не поясниш.
Коли Ганна Миколаївна повернулася з прогулянки, я вже була спокійнішою. Поставила чай, нарізала бутербродів, і ми навіть поговорили по-людськи. Вона розповідала про свої молоді роки, про те, як сама колись боротися з побутом, і я навіть відчула до неї якусь теплоту. Але в глибині душі все одно знала: наступного разу, коли вона приїде, я перевірю кухню тричі, перш«І щоб нічого не пропустити, сховаю ще й отруту для комах у шафі, якщо раптом таргани знову наважаться навідатися».
