Незадовго після того, як мені виповнилося тридцять чотири роки, мій світ перевернувся догори дригом. Все, що я мала — гарне житло, щасливу, здавалося б, сім’ю — виявилося ілюзією і зникло, лопнуло, наче мильна булька.
До останнього моменту все йшло, як завжди, сімейні обіді і спільні поїздки, теревені за вечерею. Аж поки одного вечора я не вийшла на сходову перевірити пошту і не отримала дивного листа. Це був лист з призначеною датою засідання у справі про моє розлучення з чоловіком.
— Я не можу більше тобі брехати, не хочу. Давно вже збирався поговорити про це, але якось не наважувався…- людина, яку я любила і якій довіряла, не знала, куди сховати погляд.
Рідні були приголомшені звісткою про моє розлучення. Мама панікувала, мовляв, де ж мені тепер подітися з двома дітками, ні житла власного не маю, ні роботи, та і заміж ніхто вже не візьме. До неї я переїхати не могла, на невеличкій площі жили ще мій тато і менша сестра.
Спочатку мама винуватила чоловіка, описуючи його всіма можливими епітетами, які пасували до ситуації, а потім винною стала таки я, бо не боролася за нього до кінця, не змогла зберегти сім’ю, і взагалі від хорошої дружини чоловік не пішов би. Але як я мала боротися, та й за що? У нас була чудова сім’я і хороші стосунки, аж поки я не отримала лист з його заявою про розлучення.
Лише дідусь не бачив ніякої драми у тому, що сталося. Всі живі, і слава Богу, діти все дорослі, впораємося з усім.
Я ще й досі не могла зібрати думки до купи і збагнути, як маю пережити все, що на мене звалилося так раптово. Три роки тому я звільнилася через те, що чотирирічний син так і не зміг адаптуватися до дитячого садка. Коли нас вже вкотре виписали з лікарні після ускладнень від застуди, чоловік сказав, що хоча б до школи мені краще бути з ним вдома, а його доходів вистачить на всіх. Тож мій декрет продовжився, я навчала сина вдома і водила на різні секції, а його сестричку в музичну школу, займалася хатніми справами. Зараз син саме почав ходити до школи, дочці виповнилося нещодавно п’ятнадцять років, і протягом тижня ми маємо з’їхати з квартири, яку чоловік купив ще до нашого одруження.
Він був згоден допомогти перевезти речі і техніку до будинку, який дістався мені у спадок від бабусі. Дуже гарний жест, звісно, але нащо мені та сама пральна машинка там, де навіть вода до хати не проведена? Цим будинком роки чотири ніхто не користувався, чоловік не хотів вкладатися у нього ні грошима, ні зусиллями, і землю використовували просто як дачну ділянку. І тепер самі на цій дачі з пічним опаленням і невеличкою криницею мали жити я і діти.
Донька не витримала понад тиждень у новому помешканні, де було пахло сирістю і не було не те що комфорту, якого хотіла дівчинка-підліток, а і простих людських умов. Після школи вона зібрала речі і заявила, що не збирається тут більше жити, і достатньо доросла вже, щоб самостійно приймати рішення. Сім’ю не зберегла я, а страждає вона, це нечесно — і поїхала жити до свого батька.
Я не стримувала її і не змушувала лишитися. Син тільки обійняв мене міцно-міцно. Попереду була зима, яку нам потрібно було пережити тут удвох.
Не знаю, які слова підібрати, щоб краще пояснити, як нам це вдалося. Щодня по поверненню зі школи Сашка йшов до сараю і переносив звідти трохи дров, щоб вони встигли розмерзнутися до часу, коли ми розтоплювали пічку. А серед ночі я вставала знову, щоб підкинути дров у грубку — хотіла, щоб було тепло, коли зранку прокинеться Сашко збиратися на уроки. Двічі на тиждень ми привозили на санях по декілька відер води з криниці і гріли її, щоб скупатися.
Працювала я у невеличкому магазині продавцем, і захмарної зарплати там, звісно ж, не було. Та ще і мати постійно дорікала тим, що від мене пішла донька, а я нічого з цим не роблю, все їх зійшло з рук і живе, як собі хоче. А так не має бути, а то подумає колишній чоловік, що мені на дітей байдуже, та ще й сина забере через суд.
— Не забере мене ніхто, — супив брови мій Сашко, — я не піду до нього жити ніколи. А з Машкою я в школі бачуся, що тут такого.
Так ми прожили з сином рік, а тоді у нашому районі міська влада запланувала будувати нову школу, і дачний будинок, який став нашою домівкою, потрапив до зони розселення. Замість старої хатини з пічкою нам надали двокімнатну квартиру в новобудові. Закритий двір, великий дитячий майданчик — все, про що тільки можна було мріяти.
За кільки тижнів до мене подзвонила дочка і запитала, чи можна повернутися до нас.
— Звісно можна, доню. Приїжджай. — сказала я без жодних докорів.
Мене знову ніхто не підтримав і не зрозумів моєї поведінки. Як вирішила, доросла така, жити з татусем і його новою жінкою, то нехай там і лишалася б, а то почула про нову гарну квартиру, і вирішила прийти на краще місце. Але хіба я могла не пустити додому рідну доньку?
Маша привіз батько, але навіть не зайшов, аби привітатися з сином. Вона стояла в коридорі серед сумок, втупивши погляд в підлогу, і нічого не могла сказати, а потім розплакалася, зовсім як в дитинстві:
— Я не хотіла, що все так, мам… Він казав, що… Вони постійно кричать і сваряться, а винна лишаюся я, чому так? Я ж нічого… А сестра менша постійно жаліється, і жінка його нова тільки все по дому змушує робити, та ще й хоче, щоб я на неї «мама» говорила… Але вона мені не мама!
Ми сиділи на підлозі серед сумок і валіз, донька починала заспокоюватися, а я лише обіймала її і притискала ще зовсім дитяче личко до грудей. Розуміла, що вона щойно пережила першу в житті зраду такої близької і рідної для неї людини.
Раптом донька підняла голову, витерла сльози, що досі котилися по щоках, і запитала:
— Вони що, всі такі, мамо? Вони завжди так, обманюють… І зовсім немає хороших чоловіків?
І тоді до нас вийшов з кімнати Сашка. Обійняв мене і заплакану сестру, наскільки вистачило дитячих рученят, і удавано низьким голосом, насупивши брови, обурився, що ми тут своїми сльозами зараз сусідів знизу затопимо, за ремонт їм потрібно буде платити, кому це, мовляв, треба.
— Є хороші чоловіки, Машко. Одного я точно знаю! — посміхнулася я до сина, який вхопив одну з найбільших сумок сестри і потягнув її у напрямку своєї кімнати.
