У моєму житті було три довгих стосунки. В усіх трьох я думав, що стану батьком. Але щоразу залишав усе, коли питання про дитину ставало серйозним.
Першою моєю жінкою була Марійка. Вона вже мала маленьку доньку від попереднього шлюбу. Мені тоді було 27. Спочатку це мене навіть не турбувало. Я звик до її графіку, до життя довкола дитини, до обовязків. Але коли ми заговорили про свою спільну дитину, минали місяці й нічого не відбувалось. Марійка першою звернулася до лікаря. З її здоровям було усе гаразд. Вона почала цікавитися, чи проходив я обстеження. Я відмахувався казав, що все вийде само собою. Але відчуття дискомфорту зростало усе починало дратувати, було постійне напруження між нами. Почалися суперечки. Врешті-решт я одягнув куртку і зібрав валізу.
Друга жінка Оленка. У неї дітей не було. З перших днів зрозуміли одне одного хочемо спільну родину. Минали роки, ми багато разів намагалися. Кожен негативний тест на вагітність ще більше замкнув мене у собі. Оленка частіше плакала. Я уникав цієї теми. Коли вона запропонувала разом піти до фахівця, я сказав, що вона все перебільшує. Став постійно затримуватися на роботі, тягнув час, втрачав інтерес, відчував себе ніби у пастці. Через чотири роки розлучилися.
Треті стосунки були з Наталкою. Вона мала двох підлітків-синів. Вже на початку сказала прямо: і без нових дітей їй добре. Але ця тема знову спливла у нашому житті. Чесно кажучи, вже я сам її затіяв хотів собі довести, що можу стати батьком. Але знову нічого. Я став відчувати себе чужим у їхній сімї, зайвим, ніби займаю чуже місце.
В усіх трьох стосунках мене переслідувало не тільки розчарування. Це був страх. Страх прийти до лікаря і почути, що це я причина негараздів. Я так і не зробив аналізи. Не почув жодного діагнозу. Я волів піти, аніж зустрітися з відповіддю, яку не впевнений, що витримаю.
Тепер мені вже за сорок. Дивлюсь іноді на своїх колишніх: у всіх є сімї, діти не мої. І думаю: чи й справді залишав їх з втоми Чи, може, тому, що не вистачило мужності лишитися поруч і чесно зізнатися собі у тому, що відбувається.
Гроші я витрачав на подарунки, на поїздки все марно. Досі згадую, як ми пили каву під каштанами у Києві на Подолі, коли все здавалося простим. Знаєте, буває, життя дає шанс але сміливість, щоб цей шанс використати, маєш знайти у собі сам. Я не знайшов. Мій урок: правда про себе страшна не так сама по собі, як наша втеча від неї.
