Два роки тому ми з сім’єю купили квартиру. Будинок не новий, але у хорошому районі й сусіди виявились хороші…окрім однієї. Це була самотня матір шістьох дітей, а нещодавно я дізналась, що вона знову чекає поповнення. Спершу я щиро співчувала цій жінці, бо чудово розуміла, що ситуація у неї складна. У моїх батьків удома залишилась коляска, велосипеди та дитячий одяг моїх синів, усі в чудовому стані, тому я вирішила відвезти їх нашій сусідці. Звісно вона зраділа подарунку, дуже дякувала, та вже через тиждень, коли зустріла мене у під’їзді, почала просити їжі та грошей. Мене трохи спантеличила її HаглiсTь. Я розумію, що ситуація непроста, але для чого стільки народжувати, якщо немає змоги їх навіть прогодувати?
Окрім того, я регулярно купувала їм продукти: хліб, заморожені вареники чи пельмені, рибні консерви чи ще щось. Інші сусіди теж намагались допомогти, але у кожного з нас є і власні сім’ї, які теж хочуть їсти. Хто чим може, тим і допомагає.
Проте одного разу жінка заявила таке, що у мене аж волосся дибки стало:
— Слухай, Нінко, ти продукти нам більше не купляй, бо нас вже нудить від тих вареників та консервів. Давай ти краще будеш нам гроші давати, а ми собі вже купимо, що захочемо?
Я була шокована від її слів.
— Е ні, я так не думаю. Від сьогоднішнього дня я не буду купляти вам ні вареники, ні консерви й жодної копійки теж не дам. Пошукай собі когось іншого, хто буде вас забезпечувати!
— Як ти можеш бути такою безсердечною?! У тебе сини завжди ситі, одягнуті, щоліта на море їздите, а іншим допомогти не треба? На роботу я вийти не можу, з малими хто сидіти буде? Я ж не собі прошу, а дітям!
Від того дня я зареклась їм допомагати. А одного разу я розговорилась зі сусідкою, що давно живе у цьому домі:
— Та Марійка завжди була непутяща. Після школи відразу вийшла заміж, за колишнього сусіда нашого Володьку, від нього у неї старший син народився. Чоловік він був добропорядний, тому навіть, коли дізнався про її зраду, то залишив їй з дитиною свою квартиру, а сам переїхав на орендовану. Після того її понесло по чоловіках. Ні з ким не затримувалась, тільки дітей приносила. А тепер і сьомим вагітна. У цій ситуації мені тільки дітей шкода, з такою матір’ю їм не легко доведеться. Я б і рада допомогти їм фінансово, ось тільки як знати куди ті гроші Марійка діває?
— Але хіба держава не виплачує їй допомогу? — здивувалась я.
— Виплачує і до того ж не малі гроші. — відповіла сусідка, — Звісно, на розкішне життя того не вистачить, але на їжу цілком. От тільки діти ходять весь час голодні, матері вдома майже не буває, вона особисте життя влаштовує і допомогу в добрих сусідів просить. Вона ж насправді не така і бідна, просто звикла жити коштом інших людей. З’являється хтось добренький, як от ти два роки тому, і вона вже не відв’яжеться, поки все не виманить.
— Їй би на роботу влаштуватись, тоді б і дізналась як гроші заробляються! — обурилась я.
— Та я вже не раз їй це казала! — вигукнула жінка. — І навіть роботу посудомийки у кафе сина пропонувала! От тільки у відповідь почула таке: «Та хто у світі бачив, щоб жінка з чотирма дітьми працювала? Крім того, люди у нас добрі, я не пропаду. Ось і ти, сусідко, могла б влаштуватись на ще одну роботу, щоб допомогти багатодітній матері. Усе одно в тебе діти вже дорослі й вдома сидиш без діла!»
Сказати, що я була шокована — це нічого не сказати. Як цій Марійці лише наглості вистачає сказати таке старшій жінці! Відтепер я більше ніколи не стану йти у неї на поводу. На мою думку, такі матері не заслуговують на повагу та допомогу. Проте, як пізніше з’ясувалось, вона отримала щедру допомогу від однієї волонтерської організації — будиночок за містом, у який згодом переїхала. Не знаю, що вона їм понарозказувала про своє життя, але ця жінка точно знає як надавити на жалість добрих людей!
А на вашу думку, потрібно допомагати багатодітним матерям?
