«Чому входить кохання? Адже ж було, було… Я була така щаслива, що нічого навколо не помічала. Жила лише ним. Аж прогляділа, коли він змінився. Наївна дурнушка. Так мені й треба. Розслабилась. А розслаблятись було не можна». Соломія дивилась у вікно на гойдання дерев’яних верхівок від вітру. Лід на дорозі присипаний піском. Декілька днів без снігу – і подвір’я потемніло.
«Думати тільки про те, як би випрати, випрасувати, приготувати смачніше. А йому захотілось пристрасті, молодого тіла. Криза середнього віку. Адже помічала, що молодшається. Думала – час із хати не виганяє… Цікаво, а вона добре готує? Чи в ресторанах харчуються? Господи, про що я? Як важко. Пройшли місяці, а я все не можу заспокоїтись. І не звикну ніколи.
Яке сьогодні число? – Соломія задумалась. – Здається, чотирнадцяте. Старий Новий рік. А я сиджу вдома, як стара. Вирішено: зараз приведу себе до ладу і пройдусь по магазинах».
Вона поставила у мийку порожню чашку від кави й пішла у ванну. Увімкнула воду, скинула халата й устала під душ. Натиснула на важіль, щоб перемкнути воду, але його заклинило. Соломія натиснула сильніше – важіль зірвався, впав у ванну, а з крана й душа хлинула вода. Вона намагалася вимкнути, але де там…
Довелося вилазити й перекривати труби. Вода перестала бити фонтаном, але все одно капала. Соломія не стала надівати промоклий халат. Роздягнена, пішла у кімнату, знайшла спортивні штани й футболку. «Ось і помилась. Як на зло. Рік новий, а клопоти – ті самі. Скільки разів казала чоловікові, що заїдає перемикач, а йому було не до того…» – бурчала вона, витираючи воду з підлоги.
Потім набрала номер ДЕЗу. Має ж хтось чергувати на аварії. Довгі гудки дратували. Якщо ніхто не візьме – що робити? Невже дзвонити колишньому? Ні, принижуватись перед ним не стане. Аж у трубці пролунав стомлений жіночий голос:
– Слухаю.
Соломія відразу уявила сердиту, втомлену від дзвінків жінку.
– У мене кран зірвалося у ванній! – несподівано для себе крикнула вона.
– Воду перекрили? – спитали з того боку.
– Так.
– У понеділок слюсар буде, – відповіла чергова.
– Як у понеділок? Мені що, два дні без води сидіти? У мене труби йдуть через ванну, кухню й туалет!
У трубці зідхнули:
– Слюсар на об’єкті. Як звільниться – прийде. Зараз подзвоню.
– А довго чекати? – крикнула Соломія, боячись, що тітка положить слухавку. – Вода все одно тіче. А якщо труба лусне?
– Жінко, чекайте, як звільниться – прийде.
Соломія хотіла ще щось спитати, але в трубці вже лунали короткі гудки. «Доведеться чекати. Господи, за що мені це?» Вона ще трохи лаяла чоловіка, який кинув її зі старими трубами. Але який з того клопіт?
По телевізору йшов серіал. Незабаром Соломія так ним захопилась, що забула про воду. А коли в двері подізвонили, вона не відразу згадала, хто мав прийти. Глянула на годинник – всього годину двадцять чекала. Швидко.
Відкрила двері. На порозі стояв презентабельний чоловік років шістдесяти, сивий, досить охайно одягнений.
– Слюсаря викликали? – спитав він.
– Це ви слюсар? – недовірливо спитала Соломія.
– Не схожий? – чоловік усміхнувся, і від куточків очей розбіглися зморшки.
– Не дуже. Вони зазвичай такі… – Соломія невиразно махнула рукою.
– Ну, власне, ви праві. Я не слюсар. Але кран полагоджу.
– А… ви хто? – не заспокоювалась вона.
– Сусід його. Він так добре відсвяткував Старий Новий рік, що зараз не в стані працювати. Дружина попросила замінити, а то звільнять. Вона інвалід, дітей двоє… – Чоловік замовк, чекаючи запрошення, але Соломія не поспішала. – Ну, то як? Будете до понеділка чекати чи покажете, що трапилося?
– Так, заходьте. – Вона відступила.
Чоловік поставив на підлогу зім’яту сумку з інструментами, пройшов у ванну.
– Воду перекрили? Добре. – Уважно оглянув змішувач. – Потрібно новий перемикач. Але змішувач старий, проіржавів – довго не протримається. Краще новий купити.
– Вам краще знати, – приглушено сказала Соломія.
– Не хвилюйтесь, усе зроблю. Зараз схожу до магазину, куплю й поставлю.
– Дорого? – занепокоїлась вона, згадуючи, скільки грошей у гаманці.
– Чек принесу. Не переймайтесь. – Чоловік чекав схвалення.
– Що ж робити… Гаразд.
– Сумку залишу?
«Може, варто було до понеділка почекати? – подумала Соломія, остаточно засмутившись. – Два дні без води й туалету? Ні, дякую». Вона нагріла чайник, встигла випити чашку чаю, коли знову подзвонили у двері. На порозі стояв запітнілий слюсар.
– Бачите, як швидко. – Він одразу пройшов у ванну.
Соломія пішла на кухню й дивилась у вікно. «Треба буде запропонувати йому чаю. Адже поспішав чоловік, мабутьІ коли вони знову зустрілися наступного вечора в кінотеатрі, обидва знали, що це вже не випадковість, а початок чогось нового.
