Десять років тому першого березня пoмер батько Орисі, який був для неї найріднішою людиною. Тому початок весни ніколи не приносив їй особливої радості, надто сильним лишався біль втрати. Мама з ними вже давно не жила, ще у шкільні роки Орисі поїхала на заробітки до Італії. Відтоді дівчина бачилася з нею тільки раз, коли матір приїжджала, щоб розлучитися з татом. Та й приїжджала не сама, а з пристаркуватим італійським нареченим.
Нечесно було б казати, що дівчину дуже засмучувала відсутність матері в її житті. Близьких стосунків між ними ніколи не складалося. Але так боляче було дивитися на батька, який дуже тяжко переживав такий підступний вчинок її матері, і все ж далі продовжував її любити, не зважаючи ні на що.
Коли батьки врешті решт розлучилися, Орися була лише підлітком і не могла зрозуміти до кінця, що відбувалося і чому так трапилося. Після розлучення мама повернулася в закордон, а батько залишився і виховував доню, беріг її як найбільш дорогоцінний скарб, оберігав і дбав, як тільки вмів.
Дівчина виросла нівроку, красуня і розумниця, відучилася в університеті і влаштувалася на хорошу роботу, завжди у всьому допомагала татові. Хлопці задивлялися на неї завжди, але вона не розмінювалася на абищо, а справжнє кохання знайти все ніяк не вдавалося.
Коли батько тяжко захворів, Орися вперше за дванадцять років подзвонила матері в Італію і, долаючи сором, просила допомогти грошима на лікування, але та відмовилася. Сказала, що все буде добре, тато одужає, а допомагати вона не мусить і не буде. Тато не стало, коли дівчині було 25, і хоч мама її була жива, Орися почувалася круглою сиротою.
Вона часто згадувала, як незадовго до смерті хворий тато вечорами обіймав її та розповідав історії зі свого життя, а вона все картала себе подумки за те, що нічим не може допомогти йому або хоча б полегшити останні тижні життя. Батько прожив навіть на декілька місяців довше, ніж прогнозували лікарі. Він бачив, скільки зусиль докладає донька, скільки робить для нього, і одного вечора пообіцяв їй завжди піклуватися про свою дівчинку, де б він не був, на землі чи на небі.
Коли через п’ять років в їх селі знову настала весна, Орися купила квітів та поїхала до батька на могилу, перед тим зайшовши до церкви. Дівчина завжди молилася за тата, можливо, тому він їй ніколи і не снився, до вчорашньої ночі. У сні лише подякував доні за те, що пам’ятає батька, і сказав, що не забув своєї обіцянки, і обов’язково допоможе їй.
Про цей сон дівчина згадала лише ввечері, коли отримала повідомлення з пропозицією зустрітися від Андрія.
Хлопець був її сусідом з дитинства, але виїхав разом з батьками в Америку років 15 тому, і весь цей час Орися про нього не чула. Вже вечоріло, але дівчина все ж таки погодилася на зустріч, вони ж так давно не бачилися. Кинувши погляд на календар перед виходом, ще раз для себе відмітила — перший день весни. І та весна стала найкращою в її житті, звівши її з другою найріднішою людиною — Андрієм. Скоро він мусив повернутися до Америки, але вони весь час спілкувалися в мережі, зідзвонювалися, не зважаючи на різницю в часі. На літо почали планувати весілля, і коли Андрій приїхав — зробили маленьке весілля.
Навіть мати подзвонила з Італії — напевне, хтось із сусідів повідомив про таку подію. Привітати доньку з тим, щоб знайшла собі іноземного чоловіка, і пообіцяла передати триста євро, бо більше і так не потрібно, якщо вже чоловік із заможних.
Наречені не робили великого святкування, розписалися і взяли шлюб у церкви. Саме це, а не офіційні документи, було найважливішим для Орисі, а Андрій її в цьому підтримав. Він був вірний традиціям і цінностям української родини, хоч і провів половину життя закордоном. Наступного ж дня молода сім’я пішла до батька дівчини.
— Спасибі тобі, татусю. Я знаю, що це з твоєю допомогою я знайшла своє щастя.
