**Щоденник Анни Василівни**
Сьогодні у нас золоте весілля. І саме сьогодні чоловік зізнався, що все життя кохав іншу.
Не ту, Василю, не ту! Я ж тобі сто разів казала!
Анна Василівна роздратовано махнула рукою у бік старенького програвача. Василь, її чоловік, провинувато знизав плечима й знову взявся перебирати платівки, акуратно складеними на різьбленому комоді.
Яку тоді? Оцю? «Червона рута»? він сумнівно глянув на дружину.
Яка ще «Червона рута»? «Червона калина» ж! Діти ось-ось приїдуть, гості зберуться, а у нас тиша, як на поминках. Золоте весілля, нарешті! Пятдесят років! Ти хоча б розумієш, що це значить?
Василь зітхнув, його згорблені плечі опустилися ще нижче. Він завжди був мовчазним, а з віком і зовсив пішов у себе. Анна давно звикла до його мовчання, до цього відсутнього погляду, що завжди дивився крізь неї, крізь стіни їхньої затишної двокімнатної хати. Вона списувала це на втому, на вік, на характер. Пятдесят років не жарт. До всього звикаєш.
Нарешті заграла знайома мелодія. Анна Василівна одразу помякшала, розгладила складки на новій святковій сукні кольору шампанського, яку подарувала їй донька Оксана. У кімнаті запахло пирогами й ваніллю. На великому круглому столі, вкритому білосніжною скатертиною, вже стояли салатниці, кришталеві келихи виблискували в променях вечірнього сонця. Усе було готове до свята. До їхнього свята.
Ось, зовсім інша справа, буркнула вона скоріше звички заради, ніж зі злості. Іди хоча б сорочку святкову надінь, не соромся перед онуками.
Він мовчки кивнув і вийшов. Анна залишилася сама. Оглянула плоди своїх праць: блискучий від чистоти паркет, накрохмалені занавіски, фотографії у рамках на стінах. Ось вони з Василем зовсім молоді, на чорно-білому знімку з їхнього весілля. Вона худуща, усміхнена, з вінком із ромашок у волоссі. Він серйозний, у строгому костюмі, дивиться просто в обєктив. Ось уже фото з сином, з маленьким Тарасиком на руках. А ось вони вчетвером, з підрослим Тарасом і Оксаною, в Карпатах. Ціле життя. Пятдесят років.
Їй здавалося, що це було вчора. Як вона, міська дівчина, приїхала за розподілом у село працювати в школі. Як познайомилася з ним, місцевим інженером, тихим і трохи незграбним. Він не говорив гарних слів, не дарував охапок троянд. Він просто був поруч. Прав їй кран, що протікав, зустрічав з роботи в заметіль, приносив банки з солоними грибами від своєї матері. Його надійність і ґрунтовність підкупили її більше, ніж будь-які романтичні залицяння. І коли він зробив їй пропозицію, вона, не роздумуючи, погодилася.
Дзвінок у двері перервав її спогади. На порозі стояли діти з великими букетами й галасливими онуками. Дім наповнився сміхом, розмовами, метушнею. Тарас, її серйозний син, що став лікарем, зніяковіло простягнув батькам путівку до санаторію. Оксана, її балакуча донька, зі сльозами на очах читала зворушливий вірш власного складання. Онуки дарили свої незграбні малюнки.
Анна Василівна сяяла. Сиділа на чолі столу, поруч із Василем, і почувалася королевою. Її життя вдалося. У неї був чудовий чоловік, прекрасні діти, дім повна чаша. Про що ще можна мріяти? Вона з ніжністю глянула на Василя. Він сидів прямо, у своїй найкращій сорочці, і усміхався. Але усмішка його була якоюсь напруженою, а очі знову дивилися кудись у далечінь.
Вечеря минула непомітно. Гості розійшлися, діти, укла
