Усі зібралися в квартирі на Оболоні, бо привід для родинної зустрічі, як завжди, був матеріальний, хоча прикритий маскою щирого сімейного вечора. Любов, донька бабусі Одарки та мама Оленки й Тараса, перебирала в руках бабусині вузлики, в які старенька колись ховала свої гроші Сама Одарка вже не тямила нікого навколо, майже забула себе, але Любов з дитинства памятала, як складати її пенсію в ті ж самі вузлики.
От бачите, бідкалася Любов до рідних, знову немає. Двадцять тисяч гривень, не менше! Я ж сама рахувала! Куди вони зникли? Мамо, ти памятаєш, скільки тут було?
Баба Одарка повернулася не до доньки, а на фотографію покійного чоловіка.
Ой, Петрочку Як же гарно глянула на внучку Ярину: Дитино, не чіпай мої цукерки, вони для гостей. А де Тарас? У школі?
Любов склала купюри по тисячі. Мати, звісно, давно вже не запам’ятовує суми. Але Любов була впевнена: хтось краде. Сама думка гірка, адже вдома бувають тільки свої. І все одно хтось із рідних тягне! Де ж совість, ще й у безпомічної старої забирати
Приїхав Тарас, якраз того згадувала баба Одарка.
Що це тут у вас, як на поминках? спитав він, кидаючи ключі від старенького Ланоса.
Любов, його мати, схлипнула:
Тарасику, біда! Гроші! У бабусі знову зникли Я сама її пенсію ось вже декілька місяців кладу сюди, в цю шафку Хтось краде!
Тарас іронічно подивився на всіх. Його мама всім довіряла, а він нікому.
Кажеш, гроші зникають? примружився Тарас. А я знаю, де вони зникають!
Він пройшов до передпокою і витягнув смугасту сумку Ярини. Вона й оком не встигла моргнути, як Тарас розстебнув замок і, ігноруючи обурення матері, висипав усе на стару клейонку посеред стола.
Посипалися косметика, ключі, дзеркальце та гроші. Чимало грошей.
Гори мятих, але добре впізнаваних купюр. Пять тисяч гривень по пятсот.
Дивіться-но! вигукнув Тарас, тримаючи одну купюру. Коли я зайшов, сумка впала, почав піднімати а звідти посипалися пятисотки! І які знайомі!
Тітка Галина, яка до цього мовчки їла салат, аж захлинулася й почала кашляти.
На кожній купюрі, якщо придивитись, виднівся тонкий слід кулькової ручки синя лінія.
Згадуєте, продовжив Тарас, коли місяць тому мама лічила гроші, Іванко наче шкрябнув по них ручкою? Ось вони, ті самі пятисотки з бабчиної пенсії.
Всі погляди зупинилися на Ярині.
Ярина сиділа ніби застигла градусником.
Тарасе, що ти витворяєш?
Я? з обуренням озвався він. Я нічого не робив! Я сказав сумка впала, підіймаю, а там гроші! Дуже знайомі.
Ярина зрозуміла: нападати на Тараса сенсу нема, треба вже виправдовуватися.
Це не я! Ярина підхопилась, зачепивши стіл.
Баба Одарка обернулася на звуки:
Хто там гримить? Де мої капці?
Очі у всіх стали величезними.
Яриночко, доню, піднялась Любов, Як ти могла? Навіщо? У тебе є і робота, і я допомагаю тобі Як ти могла у бабусі вкрасти?
Мамо, це не я! Я нічого не брала!
А хто ж? відразу вирізав Тарас. Ти ж, Ярино, постійно тут крутишся, за бабусею доглядаєш, так казала У інших до заначки доступу нема. У мами є, але мама б такого ніколи не зробила. Ось ти й залишаєшся.
Ярина відступала назад, немов чекала удару.
Клянусь, я нічого не чіпала!
Ярина дивилась на матір, сподіваючись на підтримку, але Любов дивилася на неї, мов на злочинницю.
Ти брешеш, прошепотіла Любов. Як ти могла
Я люблю бабусю! Ярина розплакалась. Я завжди допомагала, готувала їй, вітала Справді, не брала я тих грошей!
Але сувора логіка проти неї. Гроші випали з її сумки. Підозрюваних, окрім Ярини, нема.
Все, думаю, питання закрите, підбив підсумок Тарас. Шкода, Ярино. Дуже шкода. Могла б попросити, ми б дали. Але красти у безпорадної бабусі Такого ніхто не сподівався.
Того вечора Ярину вигнали з дому, і її світ перевернувся. Ніхто не зрозумів, не захотів почути. Мама, хоч і охолола, та все ж просила інших не бути надто різкими, але
Не приводь її сюди, Любо, шипіла по телефону тітка Галина, коли Любов намагалась відстояти доньку. Уяви, який сором! Мама хоч майже нічого вже не памятає, але якби знала, ким стала Ярина
Любов слухалась. Вона майже не говорила з донькою. Коли Ярина телефонувала, відповідала стисло: зайнята, потім, не зараз.
Ярина намагалася боротися, дзвонила рідним з різних номерів, та, ледь впізнавали її голос, одразу кидали слухавки. Пробувала вести своє розслідування без результату й без підтримки. У квартиру до бабусі її не пускали.
Вмовити на розмову вдалося лише маму.
Мамо, благаю, Ярина майже плакала, я знаю, звучить як відмазка, але клянусь, це не я! Чому ти мені не віриш?
Мамі було ще важче. Дочка ж, своя кров.
Ярино мені й самій боляче. Але гроші були у твоїй сумці. Не треба більше про це. Якби тільки я бачила, забули б, а рідня не простить Мені важко. Бабуся ж для тебе все життя віддала.
Але ж я не винна! Може, вони вже там були? З іншої сумки? Хтось інший підкинув?
Досить! відрізала мама. Ти моя донька, я б хотіла вірити. Але факти! А факти ти крадійка!
З цим звинуваченням Любов швидко пішла, залишивши Ярину мерзнути на ґанку.
Бачитись із бабусею перед відїздом вона не встигла…
Ярина вичекала, коли всі розїдуться, й рушила додому до Одарки, сподіваючись застати там матір. Та її зустрів Тарас.
Високий, змушував підняти голову, щоб подивитись у вічі. Може, й на краще, що це він.
Тарасе, вимовила Ярина, поговорімо, востаннє.
Та навіщо хитро всміхнувся брат. Рятувати добре імя вже пізно. Покайся може, вибачать.
Проте Ярина не звикла вибачатись за чужі злочини.
Ні! Я хочу знати правду. Може, ти помилився? Може, гроші були в іншій сумці? Згадай
Раптом обличчя Тараса стало холодним, ніби камяним.
Дурна ти, прошепотів. Звісно ж, знаю, що не ти вкрала. Я сам підкинув гроші тобі в сумку.
У Ярини земля пішла з-під ніг.
Що?!
Ось так.
Навіщо? Як ти міг?
Позбувся суперниці, знизав плечима Тарас. В боротьбі за спадщину, Ярино, всі методи годяться. Бабці лишалось тоді не більше півроку. Квартира вже була переписана на маму щоб не возитись з оформленням потім, а мати твоя сентиментальна. Вона планувала віддати квартиру тобі.
Але ж чому?
Бо ти, люба Яринко, глузливо посміхнувся, щовечора їздила до бабусі, годувала, прибирала, читала їй казки. Онука-мрія. Мама все бачила й танула: Ось, Ярина заслужила. А я не заслужив? Я ж її внук!
Але я ж робила це не заради квартири! вигукнула Ярина, і це признання лише поглибило її відчай.
Він пирхнув.
Не прикидайся, Ярино. Всі ми люди. Ти хотіла підлаштувати все під себе, щоб усе лишилось тобі. А я тебе переграв. Один-один.
Вона мовчала і він сам підбив підсумок.
Тепер ти крадійка. Мама мене захищатиме, бо я добрий син. А ти ганьба. Квартира, звісно, моя. Ти навіть у цю хату не зможеш зайти без скандалу.
Який же ти підлий! плюнула Ярина.
Який є. Бувай, сестро. Із спадщиною мене!
Він відчинив двері.
Ярина стояла нерухомо. Так, квартира справді не завадила б; знімати дороге, а купити самим просто нереально. Та вона ж не заради житла дбала про Одарку. Вона любила її. Ще й тепер, попри все, памятала, як баба Одарка колись, забувшись, погладила її по щоці: Дякую, що прийшла, моя дитино. Ти така, як мій Петрочок
Щоб повернути добре імя треба було довести правду. Як?
Ніяк.
Ярина вийшла з дому й зачинила двері. Тепер вона знала: через рік усі забудуть, що вона не була поганою. Згадають лише одне: Ярина вкрала гроші у безпомічної баби Одарки.
Тарас вже виграв. І він святкував свою перемогу.
