Щоденник.
У сімдесят років я зрозуміла, що найстрашніше це не пуста квартира, а будинок, забитий людьми, для яких ти непотрібна.
Знову не той хліб купили, голос невістки Соломії різко прорізав тишу, коли я розкладала продукти на кухні. Я просила бездріжжовий. Уже пятий раз прошу.
Вона взяла батон, немов це була отруйна гусениця, покрутила в руках і з виглядом, немов робить мені ласку, поклала на стіл не викинула ж у смітник.
Соломієчку, забула, вибач. Заклопоталася.
У вас завжди ця клопотання, Галочко. А нам це їсти. У Максимка може бути алергія.
Я ковтнула сльози. Моєму онукові Максимові шість років, і ніколи в житті у нього не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату зазирнув син.
Мам, мій синій светр не бачила?
Бачила, Івасю. В пранні, я вчора
Навіщо? він навіть не дослухав. Я ж його сьогодні хотів одягнути! Ну, мам!
Він зник, залишивши мене з цим його дратівливим «ну, мам», яке в останній час стало для мене гіршим за ляпаса. Я постирала його речі. Піклувалася. І знову виявилась винною.
Повільно пішла у свою кімнату, повз вітальню, де Соломія вже голосно розповідала подрузі по телефону, що «свекруха знову везе дурниці». Сміх у трубці був таким же різким, як і її слова.
Моя кімната здавалася єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному домі. Тепер він дзвенів, як вулик.
Безперервні розмови, дитячий крик, телевізор, хлопання дверей. Шумно. Людно. І до божевілля самотно.
Я сіла на ліжко. Все життя боялася залишитися сама. Боялася, що діти виростуть і розлетяться, а я буду сидіти у порожніх кімнатах. Якою ж я була дурною.
Тільки за пятдесят я зрозуміла: найстрашніше це не пуста квартира, а будинок, де ти нікому не потрібна.
Ти для них безкоштовний додаток. Функція, яка постійно глючить. Принеси, помий, зроби, але тільки так, як вони сказали. Крок вліво, крок вправо і ти вже заважаєш, дратуєш, плутаєшся під ногами.
Ввечері я спробувала ще раз. Син сидів за ноутбуком, насуплений.
Іванку, може, поговоримо?
Мам, я працюю, не бачиш? не відриваючись від екрана.
Я просто хотіла
Пізніше, гаразд?
«Пізніше» ніколи не наставало. Вони із Соломією жили своїм життям, своїми планами. А я була фоном. Як старий диван або надокучилий торшер. Ніби й тут, але ніби й ні.
У двері постукали. Це був Максимко.
Ба, почитай, простягнув мені книжку.
Серце на мить ожило. Ось він, мій промінчик. Єдиний, кому я
Максиме! на порозі вже стояла Соломія. Хто дозволив турбувати бабусю? Іди, у тебе за розкладом планшет.
Вона забрала книжку і повела його за руку.
А я залишилася сидіти, дивлячись на закриті двері. І в цю мить я зрозуміла: більше не хочу бути тінню. Щось має змінитися. Інакше я просто розчинюся у стінах цього будинку, як привид.
Рішення прийшло не одразу. Воно назрівало в мені днями, поки я механічно мила посуд, ходила до магазину і мовчки терпіла ці дрібні уколЯ взяла телефон і набрала номер свого старого друга, щоб обговорити оренду його сільської хати, де можна буде проводити час із Максимком без зайвих очей.
