Мене звати Анна. Так склалося, що мені вже за тридцять, а досі самотня. Улітку їжджу на заробітки до Польщі на польові роботи. Одного дня відчула, як щось заворушилося під серцем. На УЗД мені сказали, що я вагітна. До того ж ще й двійнею. Для мене це не стало радістю. Тепер мою голову свердлить одна думка: як я зможу прогодувати та одягнути обох дітей?
Прийшовши в лікарню, я почула про можливість здати одне з дітей на усиновлення. Це було непростим рішенням для мене, але на цей час я не бачила іншого виходу. Можливо, це був найкращий вихід з ситуації. Зі сльозами на очах я прийняла рішення, що один з братів (мені казали, що в мене хлопчики) опиниться у чужій сім’ї.
Чоловік, від якого завагітніла, був для мене чужою людиною. Він і не знав, що я після тієї одної спільно проведеної ночі можу народити. Я не підтримувала з ним зв’язку. Нас звела до купи лишень одна ніч і розкинула по світу назавжди. А плід того кохання я нестиму впродовж всього життя.
Минуло кілька тижнів. Я почувала себе не дуже добре. Дуже швидко втомлювалася, ноги стали набряклими. Лежала навіть трохи в лікарні — мене прокапали, щоб мала силу доносити дітей. Нарешті настала довгоочікувана дата народження. Я народила двох здорових хлопчиків. У мене не було особливої радості, адже знала, що попереду мене чекає випробування. Крім того, усвідомлювала, що з одною дитиною треба буде вже в найближчі години розпрощатися.
Так, одного з братів я залишила в лікарні. Хоч і глибокий біль і сум огортав мене від такого вчинку. Але в мене не було засобів для існування. Якщо я не зроблю цього зараз, то потім такий крок буде зробити в рази важче.
Роки летіли, Андрій ріс, а я ніяк не могла забути свого втраченого сина. Доводилося наполегливо працювати, щоб забезпечити себе і малого. Бо заробітки не були великими, а витрати чималі.
Не встигла огледітися, як малий виріс, закінчив школу. Вступив до вузу. Саме на посвяченні зі мною сталася ця пригода. Так, я гордилася своїм сином. Він був моєю надією і опорою. Пішла на першу лінійку в університет. Тоді була на вершині щастя — мій Андрій студент університету. Саме на посвяченні під час урочистостей мій погляд зачепився за юнака, що стояв неподалік. У мене всередині аж щось перевернулося. Хлопець був копією мого Андрія. Навіть родимка на лівій шоці поблизу вуха була такою ж.
Я не вірила своїм очам. Так. це був ще один мій син, який тепер уже був не мій. Звісно, мені так хотілося підійти до нього і бодай торкнутися його плеча. Але хто я для нього? Незнайома тітка. Сумнівно, що він знає всю історію свого народження.
Музика відволікла мене від ситуації. Я нишком обтерла сльозу і відвернулася від хлопця, який сьогодні міг би стояти поряд зі мною.
Так, життя часто нам дарує такі сюрпризи. як нагадування про наші помилки чи невдачі. Як спомин про людей чи речі, які могли б бути нашими.
