Твоя тайна — тепер моя, і лише від тебе залежить, кому я її розповіду
Олена поверталася додому з магазину — важкі пакети тягли руки, спина ніяла від втоми. Вона вже майже підійшла до під’їзду, коли помітила на лавці незнайомку. Та сиділа, ніби когось чекала.
— Вибачте… ви Олена? — раптом звернулася до неї незнайомка.
Олена зупинилася, уважно оглянула жінку. Нічого знайомого в її обличчі не було.
— Так. А ви хто?
— Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре знаю, — натиснула незнайомка. — І прийшла сказати одне… Я знаю вашу тайну.
Олена наморщила чоло.
— Яку тайну? Про що ви?
— Ту, що стосується вашої доньки… — з холодною посмішкою уточнила несподівана гостя. — Лише від вас залежить, чи залишиться вона таємницею.
Олена стиснула ручки пакетів, пальці побіліли від напруги.
Олена та Богдан одружилися з кохання. Молоді, щасливі, з сяючими очима, під тости гостей вони клялися бути разом завжди — і в радості, і в горі. Роки минали, вони працювали, будували маленький, але затишний світ удвох. Але дітей не було. Спочатку чекали. Потім обстежувалися. Лікарі лише розводили руками: «Буває, пара живе десять років — і раптом стається диво».
Але дива все не було. І одного разу вони обидва промовили це слово вголос — «усиновити».
У дитячому будинку вони були тричі. Спочатку придивлялися. Потім побачили її — блакитнооку дівчинку з густим волоссям і очима, наче сповненими довіри. Соні був всього рік і кілька місяців. Рідна мати відмовилася від неї ще в пологовому будинку, офіційно її позбавили батьківських прав.
— Вона зовсім малеча. Не пам’ятатиме нічого, крім нас, — говорила Олена. — Вона виросте і думатиме, що ми — її справжні батьки.
Оформлення документів, візити, переживання, безсонні ночі. Але все позаду. Соня стала їхньою донькою. Улюбленою. Очікуваною. Рідною. Родичі дивувалися: «Як схожа на Олену! Та саме світле волосся, ті самі очі!» Богдан посміхався, зігріваючись серцем — адже навіть зовні доля подарувала їм ідеальну відповідність.
Соня росла розумною, допитливою, ніжною. Школа, перші п’ятірки, перший букет на лінійку, перші запитання.
Але питання, якого Богдан і Олена боялися найбільше, прозвучало несподівано й рано.
— Мамо, тату, це правда, що я не ваша донька? Що ви мене взяли з дитбудинку?
Вона сказала це спокійно, але в голосі тремтіли біль. Таня, однокласниця, донесла. Чула, як її мати розмовляла з сусідкою.
Батьки переглянулися. Того вечора Богдан говорив тихо, стримано. Він тримав доньку за плече й розповідав, як вони з мамою вперше побачили її, як закохалися з першого погляду. Як хотіли дати їй дім. Сім’ю. Любов. Як пообіцяли один одному ніколи не приховувати правду, але розповісти пізніше, коли вона буде готова.
Соня слухала. Ні сліз, ні істерики. Лише тихе:
— Ну й добре. Ви все одно мої мама й тато.
З тієї ночі ця тема більше не піднімалася. Богдан і Олена з полегшенням зітхнули: їхня дівчинка — сильна, добра, доросла не за віком.
Коли Соні виповнилося п’ятнадцять, сталося ще одне диво — Олена дізналася, що вагітна.
— Богдане, я зараз тебе дуже здивую… — сказала вона, зустрівши чоловіка після роботи.
— Ти знову квіти купила без приводу?
— У нас буде дитина.
Він спочатку не повірив. Перепитав, схопився за голову. А потім обійняв її й заплакав. І вперше за багато років сказав:
— Дякую тобі, Олено. За все.
Соня, дізнавшись, усміхнулася:
— Я хочу братика. Тільки не такого бешкетника, як Таня.
Олена народила сина. Сім’я стала повною. І щастя ніби закріпилося в їхньому домі міцно й назавжди. Соня вступила до університету, молодший пішов до школи, Олена й Богдан працювали, жили, раділи.
І раптом з’явилася вона — рідна мати Соні.
Одного разу Олена поверталася з покупками і зустріла її біля під’їзду.
— Скажи своєму чоловікові, якщо не дасте мені грошей — я розповім доньці правду, — прошипіла жінка, не приховуючи зневаги. — Я знаю, де вона вчиться. Я все знаю.
Олена повернулася додому бліда. Розповіла Богдану.
— Ми їй нічого не винні, — сказав він. — Але Соня не повинна її бачити. Не таку. Не зараз.
Вони згадали клятву, дану один одному — розповісти доньці всю правду, коли прийде час. Але хіба вони не робили це вже? Не зізналися?
— Це було в дитинстві, — сказала Олена. — Тепер Соня доросла. Ми повинні попередити.
Коли Соня приїхала на канікули, вони зібралися з духом.
— Донечко… пам’ятаєш, ти знаєш, що ми тебе усиновили. Але в тебе є р— рідна мати. Ми хочемо, щоб ти знала — вона може з’явитись, але ми завжди будемо твоєю сім’єю.
