**»Ти не варта моїх сліз»**
Не забувай, Олено: якби не я, ти б взагалі не стала людиною, промовила мати, заколюючи коси бурштиновою шпилькою. Я тебе на руках винянчила, чоловіка тобі знайшла, з дитиною допомагаю а ти?
Олена мовчки мила посуд. Рухи її рук були автоматичними, але всередині все стискалося в тугий вузол. Вона знала: зараз почнеться лекція про те, як вона все робить не так.
А про твою роботу я взагалі мовчу. Хто після філфаку йде в бухгалтери? Ганьба. Могла б викладачкою бути. Як Тетянка, дочка моєї подруги. А ти…
Олена не відповіла. Вона давно навчилася мовчати. Мовчання було її єдиним щитом. Коли вона намагалася заперечити, мати вміла бити словами.
Родина жила у старенькій «трьошці» на околиці Києва: Олена, її чоловік Тарас, шестирічна донька Софійка та мати Галина Степанівна. Після смерті батька Олена наполігла, щоб мама переїхала до них. Спочатку здавалося, що це гарна ідея: бабуся поруч, допоможе з донечкою, Олена зможе спокійно працювати.
Але дуже скоро Галина Степанівна захопила весь простір. Вона розпоряджалася в домі, коментувала кожен крок, і в її очах навіть чай Олена заварювала «неправильно».
Тарас терпів. Іноди жартував, іноди зникав у гаражі на години. Він був простим, добрим, трохи втомленим чоловіком. Без пафосу, але з теплом. Олена любила його, але з роками це тепло віддалялося ніби щось холодне стояло між ними. І це «щось» сиділо на кухні у квітчастому халаті й розповідало, як має бути.
Все змінилося після дзвінка від лікарки. Мамі ставало гірше: сильні болі в голові, втрата орієнтації, нудота. Діагноз підтвердив найгірші побоювання гліобластома, неоперабельна. Лікарі казали про «кілька місяців», якщо пощастить рік.
Олена не плакала. Вона просто завмерла. А потім ввімкнулася як автомат. Аналізи, клініки, консультації. Вона переносила робочі зустрічі, просила начальника дозволити працювати віддалено. Той пішов назустріч. Тарас також. Навіть Софійка, здавалося, відчула, що тепер мама робить усе сама.
Галина Степанівна, здавалося, не дуже змінилася. То нарікала на медсестру, то грубила лікарю, то критикувала суп. Лише іноди, коли думала, що її не чують, зітхала в подушку по ночах.
Одного разу Олена прибиралася у коморі шукала старий плед. Серед коробок вона знайшла взуттєву коробку. Всередині листи. Більшість адресовані їй, але написані чужими руками.
Перший лист починався так:
«Оленко, я тебе чекаю. Не можу повірити, що ти просто зникла. Твоя Наталя.»
Наталя. Її подруга з університету. Найближча. З якою вони мріяли про Францію, власну книгарню, оповідання. Вони не сварилися просто раптом перестали спілкуватися. І всі ці роки Олена була впевнена: та просто зникла.
Наступні листи були від Наталі, ще один від роботодавця: її запрошували на стажування до Львова. Олена впізнала конверт: такий самий колись прийшов поштою, але… порожній. Тоді вона вирішила, що це помилка.
А ще один лист був від Тараса. Старий, ще до весілля. Він писав, що мріє поїхати з нею до Одеси, відкрити невелику справу, жити біля моря. Олена не отримала цього листа. Тоді вона подумала, що Тарас просто передумав.
Вона сіла на підлогу, тримаючи ці листи в руках. Світ трохи похитнувся.
Це не були помилки. Це був саботаж.
Мати перехоплювала листи. Ховала, можливо, навіть підробляла відповіді. В голові спливали фрази:
«Та Наталка твоя пустуха, кине тебе при першій нагоді»
«Тарас? Та він тебе на шиї потягне! Куди ви без мене?»
«Яка стажування? Це шахраї. Хочеш у Львові посуд мити?»
І вона вірила.
Олена просиділа з листами весь вечір. Потім вийшла на кухню, сіла навпроти матері.
Я знайшла листи. Від Наталі. Від Тараса.
