У Оксани видався рідкісний вихідний, і вона вирішила пригодувати рідних чимось смачним. Трохи подумавши, зупинилася на яблучній шарлотці — улюбленому десерті всієї родини. Але, заглянувши у шафу, зрозуміла: борошно закінчилося. Довелося надягнути пальто, замкнути хату на ключ і піти до найближчого магазину. Нікого з домашніх у той момент не було — чоловік із синами поїхав до сусіднього села до батьків, а донька, як Оксана точно знала, залишалася у місті.
Та коли вона повернулася з покупками, відчула щось не так: у хаті хтось був. І не просто «був» — на порозі стояли туфлі доньки. Серце стиснулося. Вона тихо поставила сумки на кухні, пройшла до кімнати доньки й… завмерла. На ліжку, згорнувшись клубком, ридала її Маринка.
Спершу Оксана збентежилася, але швидко взяла себе в руки. Сіла поруч, гладила доньку по волоссю. Маринка, хлипаючи, почала розповідати. Про те, як у її житті з’явився Олег, як він клявся у коханні, як вони майже рік були разом. І як у один момент усе розлетілося.
Коли Маринка дізналася про вагітність, спочатку зраділа — злякалася, але зраділа. Вирішила спершу поговорити з Олегом, а потім уже розповісти батькам. Та Олег злякався сильніше. Дуже. Він просто зник — не відповідав на дзвінки, видалив її з соцмереж, наче її ніколи й не було.
— Мамо, — хлипала Маринка, — тільки не сердься… Я не хотіла це ховати. Просто думала, що все буде інакше…
Оксана мовчала. Але не через злість. Через біль. Через образу за доньку. Вона обняла Маринку і тихо промовила:
— Ти мені нічого не винна, чуєш? Тільки своїй дитині. А все інше ми вирішимо. Разом.
Ввечері, коли повернувся Тарас із синами, Оксана розповіла чоловікові про подію. Він довго мовчав. Потім подивився на доньку, на дружину — і посміхнувся:
— Ну, Оксанко… Ти ж знаєш, я завжди мріяв про третю доньку. Не вийшло — то хай буде онука. А може, і онук. І взагалі — це ж щастя. Несподіване, складне. Але наше.
Оксана з полегшенням видохнула. Тарас був простим, але надійним чоловіком. Маринка усміхнулася крізь сльози. Того вечора вони вечеряли всією родиною, вже знаючи, що скоро у їхньому домі стане на одну людину більше.
На родинній раді вирішили: Маринка візьме академвідпустку, а після народження дитини — повернеться до навчання. Шукати Олега Тарас заборонив категорично:
— Такий зять нам не потрібен. Бігунів у родину не приймаємо.
З цим рішенням усі погодилися.
Але, як це часто буває, село загуло. Люди перешіптувалися: «Привезла в спідниці», «Від одруженого», «Сама винувата». Ніхто в обличчя нічого не казав, але Оксана відчувала — обговорюють.
Одного разу у магазині до неї підійшла місцева базікальниця — Ганна.
— Привіт, Оксанко. Чую, твоя Маринка завагітніла, так? Хто батько? Чи й сама не знає?
Оксана мовчки поклала перед нею пачку свічок.
— Це щоб тобі ясніше було розгледіти, хто від кого. А то я у своєї доньки нічого підозрілого в спідниці не бачила. А ти, може, зі свічкою побачиш.
Жінки в черзі засміялися. Ганна зблідла й більше язика не чіпала.
Маринка народила дівчинку. Назвали її Соломією. Тарас не натішився на онуку. Через два роки Маринка вийшла заміж за доброго чоловіка, який прийняв дівчинку як рідну. Жили вони довго, щасливо — у любові та взаємній повазі.
Так, як і має бути у справжній родині.
