Тетяна ступила з човна, пахнучого смолою й річковою трясовою, і одразу зрозуміла назад вже не повернеться. Повітря тут було інше: вологе, наповнене ароматом сосни, моху, риби і чимось ще, немов сама життя без домішок.
Ласкаво просимо, сказав провідник, хлопець у рибальському жилеті. Це база «Живі води». Ставте намет, де хочете. Туалет там. Хочеш працювати завтра о восьмій на березі. Прибираємо ділянку від сміття.
Тетяна кивнула. Слово «працювати» її не лякало. Лякало інше мовчання. Вперше за довгі місяці їй ніхто не задавав питань. Ніхто не питав: «Як ти?», «Ти вже впоралася?», «Ти знову будеш викладати?». Ніхто не дивився зі співчуттям чи тривогою.
Вона поставила намет на пагорбі, біля кромки озера. Сіла на бревно, зняла чоботи, опустила ноги у крижану річку. І вперше за довгий час не заплакала.
Минуло два тижні. Тетяна носила відра, копала траншеї, мила каструлі. Руці були в подряпинах, спина боліла від важкого інструменту, а в голові тиша. Люди на базі були різні: студенти, біологи, колишні ІТспеціалісти, художники, волонтери з усіх куточків України. Усі трохи дивакуваті. Усі трохи загублені.
Ким ти була? спитала ввечері Зоряна, дівчина з рудими дредами і голосом, як у гобоя.
Викладачка. Історія мистецтв. Університет у Львові.
Чому пішла?
Син помер. Рік тому. Він утонув. Я більше не могла. Слів просто не залишилось.
Зоряна не вигукнула, не розмахнула руками. Лише кивнула:
Розумію. У мене батько. Рак. Помер у грудні. Я поїхала сюди. Інакше б зійшла з розуму.
Тут не сходять з розуму?
Тут можна зійти. Це не страшно.
Тетяна вперше усміхнулась.
Вона почала малювати. Прямо на крафтовому папері зі старих мішків. Зарисовки річки, птахів, людей біля вогнища. Іноді свого сина. Тепер він був у рибальському жилеті з веслом. Він посміхався.
Одного разу хтось розвісив її малюнки на мотузці біля їдальні. А ввечері всі принесли свої фотографії, вірші, вироби з кори.
Оголошую день самовираження, весело вигукнув Андрій, високий і завжди розпущений координатор. Хто ким був, ким став, ким хоче бути покажіть!
А ти? спитала Тетяна.
Був маркетологом. Тепер чоловік з сокирою. І мені, знаєш, подобається.
Вони обидва сміялись і більше не соромились своїх шрамів.
На третій місяць прийшла біда. Не з лісу з міста. На човні припливли мати й сестра Тетяни. Немов бачення в яскравих вітровках, з величезними сумками і обличчями, повними докору.
Тетяно! Ти з розуму зїхала?! мати стояла біля її намету. Де ти взагалі? Тут люди дики! Як ти виглядаєш! Боже мій, це взагалі законно?
Сестра Вероніка оглядала все, ніби шукала, куди скаржитись.
Ми так за тебе хвилювалися! Ти не береш трубку, не відповідаєш на повідомлення, зникла, як підліток. А між іншим, тобі майже сорок! Ти викладачка!
Тетяна мовчала. Люди біля вогнища застигли. Зоряна підбігла ззаду, тихо доторкнулася до її плеча:
Потрібно?
Ні. Я сама.
Ми в шоці, продовжила мати. Ми з Верою думали, ти у депресії. Х
