Мій чоловік живе зі своєю «хворою» матір’ю вже півроку й не збирається повертатися додому. Докоряє мені, що я його не розумію.
Так, шість місяців він мешкає у мами. Вона ж постійно вдає, що їй погано. Бувало, залишався у неї на три тижні, але тепер це вже зовсім перекручених масштабів. А ще мене звинувачує — мовляв, я його не підтримую.
––––––––––
Як я можу допомогти свекрусі, яка просто-напросто руйнує наш шлюб, вдаючи з себе немічну? Вона прив’язує сина до себе найпростішим способом — грає на жалості. Я вже жила з цією жінкою. Дякую, другий раз не помиллюся.
Його мати жахливо сприйняла новину, що ми з Дмитром вирішили одружитися. Навіть не соромилася сказати, що цей шлюб їй не до вподоби. Відкрито не сварилася, бо хотіла, щоб син вважав її хорошою матір’ю, але постійно мене провокувала й щось докоряла.
Я не піддавалася, тим більше ми не так часто спілкувалися. У мене була своя квартира, куди ми з Дмитром і переїхали. Його мати, звісно, теж була незадоволена. Але ж складно контролювати сина, який уже не під твоїм крилом, і ще складніще — невістку, яка не збирається витанцьовувати, аби здивувати тебе своєю досконалістю.
Але мати мого чоловіка знайшла інший спосіб. Взагалі-то, не тільки вона на це наважилася. Суть проста — вдавати, що ти страшенно хворий і потребуєш постійного догляду.
––––––––––
Дмитро, який ніколи раніше не стикався з такою материнською маніпуляцією, став надзвичайно співчутливим і постійно сидів у неї. «Бідна старенька» мала стільки хвороб, що її можна було б віддати на дослідження. Лікарні б змагалися за такий «екземпляр».
У неї було то високий тиск, то низький, біль у грудях, попереку, хрустіли коліна та траплялися непритомності. Але через деякий час я таки зрозуміла — вона грає. Спочатку гадала, що це через стрес. Ну як же — її коханий синок тепер живе з якоюсь жінкою, от організм і реагує.
Коли вперше свекруха «важко» захворіла, а чоловік вже тиждень сидів у неї, я теж зібрала речі й поїхала допомагати. Думала — серйозно. Перший день вона грала дуже переконливо.
Але вже на другий я помітила, що всі її симптоми чарівним чином зникають, коли Дмитра немає вдома. Вона раптом одужує і навіть співає. Але варто йому з’явитися — і все, знову «погано».
Я поділилася спостереженням із чоловіком, але він мені, звісно, не повірив. Ну як же — вона ж так переконливо страждає! Але я теж не збиралася вірити. Зібрала речі й поїхала додому.
Чоловік повернувся через кілька днів, сказавши, що мати покращала. Напевно, свекруха не втрималася від радості, коли я пішла, і це була її маленька перемога. Але через місяць вона знову почала «хворіти».
Мене це бісило, бо щоразу, коли вона знову «погано себе почувала», Дмитро знову переселявся до неї на невизначений термін. Вона одужувала, лише коли я пропонувала викликати лікаря. Ну не може ж здоровісінька людина так часто хворіти — має бути причина!
І диво — коли свекруха чула про лікаря, раптом їй ставало краще. Дмитро ж, переконавшись, що матусі нічого не загрожує, повертався додому.
––––––––––
І от ця історія триває вже півроку. Спочатку була вагома причина — операція на нозі. Два роки тому вона впала, пошкодила коліно, і лікар порадив прооперувати, щоб уникнути ускладнень.
Свекруха зробила операцію, і їй призначили тиждень ліжкового режиму. Дмитро був поруч, як і належить люблячому сину. Я не заперечувала — адже людина дійсно потребувала допомоги.
Але ні через тиждень, ні через місяць він не повернувся. Мати почала вдавати, що ще не одужала. Вона вже могла ходити, але розповідала синові, як упала, коли він був на роботі, і ледь піднялася.
Півроку мій чоловік живе з матір’ю і вірить у її вигадки. Хоча лікарі нічого не знаходять і кажуть, що операція пройшла успішно, вона може ходити — не бігати, але й без палиці. Та це ж лікарі, що вони розуміють?
Я поставила умову: або він повертається додому назавжди, або забирає речі, бо я подам на розлучення. Тепер чоловік звинувачує мене в тому, що я його не кохаю й не розумію. Адже він не з коханкою, а поряд із матір’ю, яка «так потребує його допомоги».
Усі мої подруги питають, на що я чекаю — адже все очевидно, і нам давно треба розлучитися. Гадаю, навіть я це зрозуміла, хоча до останнього сподівалася, що в моєму чоловікові переможе здоровий розсуд.
