Відчепися від мене, Ганнусю! Я тобі женитися не клявся! Та й взагалі хто знає, чия це дитина?
Може, то й не моя зовсім
Тож гуляй собі далі, а я, мабуть, поїду, так говорив свого часу Роман із сусіднього села, що приїхав у наше Підліски на роботу, ошелешеній Ганні.
Вона тоді стояла на подвірї і не могла второпати, як так сталося: невже це той самий Роман, котрий шепотів їй слова кохання, клав біля її ніг айстри та гладіолуси, і носив на руках?
Той самий Роман, котрий називав її Ганусею і обіцяв золоті гори? Перед нею стояв чужий, невпізнаний чоловік розгублений, сердитий, повністю інший…
Поплакала Ганна тиждень, може й більше, попрощалась з ним назавжди, зрозуміла: час іде, їй уже було тридцять пять, краса юнацька зівяла, шанс знайти жіноче щастя майже зник. Тож вирішила: буду мамою і крапка.
У свій час Ганна народила здорову, гучноголосу дівчинку, назвала її Лесечкою. Виростала Леся спокійною, слухняною, жодного клопоту матері не завдавала.
Наче сама знала: марно просити, все одно нічого не виб’єш Ганна дбала про доньку як належить годувала, вдягала, іграшки купувала, але особливої ніжності не проявляла. Притулити чи приголубити ні, цього не було. Леся часто просилася до мами на руки, а та відсахувалась: то зайнята, то втомилась, то голови болить. Той материнський інстинкт так і не прокинувся.
Коли Лесі виповнилося сім, трапилось небувале: Ганна познайомилась із чоловіком. Більше того привела його до себе додому! Весь хутір тільки й пересуджував: і зовсім жінка легковажна, та ще й дитину має на руках.
А хто ж він такий? Ні з нашого села, ні постійної роботи, яке життя попереду? Може взагалі наперсточник, не дай Боже…
Та все змінилось, коли новий чоловік, Іваном звався, взявся господарювати. Спершу ганок відремонтував, тоді дах підлатав, тин полагодив. Щодень у нього була якась робота і двір, і хата наче змолоділи. Побачили люди, що діла його добрі: одні просили допоможи, інші питали пораду.
Поможу старому чи обездоленому, а решті заплатіть гривнями чи продуктами, казав Іван.
З одних брав грошима, з інших картоплею, яйцями чи салом. У Ганни був городок, та худоби не водилося, тож молоко тепер купували у сусідів. Леся, що раніше сметану бачила раз на рік, тепер і до куті мала вершки домашні.
Руки у Івана були золоті. І Ганна наче знову розквітла добрішою стала, лагіднішою, усмішка її світилась, а ямочки на щоках від сміху зявлялись. Навіть до Лесі лагіднішою стала. Оце вже дивина була для всього села
Леся підростала, вже школу почала. Одного разу сиділа на лаві біля хати і спостерігала, як Іван лагодить дровітню усе горнулося до його рук. Потім пішла до подружки через дорогу. Повернулась аж під вечір, а в дворі диво: гойдалка на липі, щойно майстрована, качається собі на вітрі
Це мені? Дядьку Іване! Ви це мені? Гойдалку?! аж не вірила Леся своїм очам.
Тобі, Лесічко, це твоя гойдалка! Приймай роботу! вперше усміхнувся привітно Іван.
Леся скочила на гойдалку, розгойдалася до самого неба, а вітер свистів у вухах щасливішої дитини важко було й уявити на цілому світі
Ганна рано йшла до магазину на роботу, тож Іван став і куховарити: готував сніданки, варив борщ, пік пиріжки та запіканки навіть сусідкам дивно було, скільки в цьому мовчазному чоловікові хазяйновитості.
Взимку, коли сутінки рано падали на село, Іван проводжав і зустрічав Лесю зі школи, носив її портфель, розповідав історії свого життя. Як доглядав за хворою матірю, як довелось квартиру у Львові продати, щоб оплатити лікування, як брат його ошукав і вигнав з дому.
Він навчив Лесю ловити рибу: влітку, на світанку, ходили на ставок, сиділи мовчки, чекали клювання. Вчив терпінню.
Посеред літа Іван подарував їй райдужний дитячий велосипед вчив кататися, коліна зеленкою мастив після падінь.
Іване, ну вбється дитя! бурчала Ганна.
Не вбється, навчиться і падати, і вставати, відповідав твердо.
На Новий рік Іван подарував Лесі білі ковзани. Увечері сіли разом до святкового столу пироги, узвар, кутя. Після опівночі сміялися, вітали одне одного, а зранку Лесю розбудила радість: ковзани під ялинкою! Вона тиснула їх до грудей, а щасливі сльози котилися по щоках.
Потім з Іваном пішли на ставок: він чистив лід, вона допомагала, вчив її ступати обережно, падати і вставати самотужки. Коли Леся вперше проїхала по крижаній доріжці і не впала, щасливішої дитини важко було знайти!
Повертаючись додому, обійняла Івана:
Дякую тобі, татку Дякую за все!
І тільки тоді Іван, мовчазний і стриманий, не стримав сліз. Щастя то були, ніж сум
Минали роки. Леся підросла, поступила до університету в Тернополі. Труднощі, як і в усіх, долалися разом Іван привозив гостинці, допомагав грошима і порадою. Був на її випускному, супроводжував під вінець, тримав онуків на руках і любив так, як не всі біологічні батьки люблять.
А час свій бере. І коли Іван відійшов у вічність, Леся стояла разом з матірю біля могили в глибокій скорботі і, кидаючи жменю землі, прошепотіла крізь сльози:
Прощавай, татку Ти був найкращим батьком у світі. Я завжди памятатиму тебе
І залишився Іван назавжди в її серці. Не як просто Іван, не як вітчим, а як ТАТО Бо батько це той, хто з тобою всю дорогу: у радості й біді, хто підтримає, хто зробить світ більшим і світлішим Ось така вона просте і глибоке щастя по-українськи.
