Образа завдовжки в тридцять років
Ми з моєю свекрухою, Ганною Михайлівною, не спілкуємося вже тридцять років. Все почалося того дня, коли на нашому з Дмитром весіллі вона подарувала нам мішок жита й набір потертих тарілок. Тоді я була молодою, закоханою, сповненою надій, і цей «подарунок» сприйняла як образу. А тепер Дмитро, мій чоловік, просить мене доглядати за нею, бо вона не встає з ліжка. «Оленко, — каже, — це ж моя мати, вона сама, хто їй допоможе?» А я дивлюся на нього й думаю: «Я не хочу бачити твою матір, Дмитре. Після всього, що було, я не зобов’язана». Але ця ситуація не дає мені спокою — я розриваюся між старою образою й відчуттям, що, може, вже час поставити крапку в цій історії.
Тридцять років тому, коли ми з Дмитром одружилися, я була на сьомому небі. Ми були молоді, без гроша в кишені, але кохання здавалося найважливішим. Весілля було скромним, у невеличкому закладі, але ми з батьками постаралися, щоб все виглядало гідно. Мої мама й тато подарували нам гроші на меблі, друзі зібралися на посуд, а от Ганна Михайлівна… Вона вручила нам мішок зерна й шість старих тарілок, які, схоже, пам’ятали ще її власне весілля. «Це вам на господарство», — промовила вона з такою усмішкою, ніби це були коштовності. Я ледве стримала сльози. Не тому, що чекала дорогого подарунка, а тому, що відчула: вона мене не приймає. Ніби я для неї — порожнє місце, не варте кращого.
Дмитро тоді лише знизав плечима: «Оленко, не зациклюйся, мама в нас така, вона так піклується». Але я не могла цього забути. Ганна Михайлівна від самого початку давала зрозуміти, що я їй не пара. Вона постійно критикувала, як я готую, як веду господарство, як вдягаюся. «Оленко, ти що, борщ без буряка вариш? У нас так не готують», — казала вона, стоячи біля плити в моєму власному домі. Кожен її візит був як іспит, який я ніколи не могла скласти. А після того весільного «подарунка» я просто перестала з нею спілкуватися. Сказала Дмитру: «Або вона припиняє лізти в наше життя, або я не хочу її бачити». Він обрав мене, і ми домовилися, що Ганна Михайлівна буде приходити лише до нього. Так і жили — тридцять років без жодного слова.
За ці роки ми з Дмитром збудували своє життя. Виростили двох дітей, купили квартиру, потім дім за містом. Я працювала, вела господарство, була поруч із чоловіком у важкі часи. А Ганна Михайлівна жила своїм життям — у своїй маленькій квартирці, з сусідками, з городом. Дмитро навідував її, допомагав грошима, ремонтом, але я трималася осторонь. І мене це влаштовувало. Я не відчувала провини — вона сама обрала цей шлях, коли вирішила, що я не гідна її сина. Але тепер усе змінилося.
Місяць тому Дмитро прийшов додому похмуріший за хмару. «Оленко, — каже, — мати злягла. Інсульт, вона ледве рухається. Лікарі кажуть, що потрібен догляд». Я висловила співчуття, але коли він додав: «Я хочу, щоб вона жила з нами, і прошу тебе їй допомагати», я ледь не задихнулася від обурення. Допомагати? Їй? Жінці, яка тридцять років тому принизила мене перед усіма на весіллі? Яка жодного разу не вибачилася, не спробувала налагодити стосунки? Я подивилася на Дмитра й сказала: «Ти серйозно? Після всього, що вона зробила, я повинна стати її сидкелею?» Він почав пояснювати, що вона вже стара, що він не може кинути її одну, що це його обов’язок. А я? Де мій обов’язок перед собою, перед своєю гідністю?
Ми сперечалися до півночі. Дмитро казав,
