Три тижні шлюбу, а вже хочеться розлучення
Я в шлюбі всього три тижні, але вже не можу більше. Щодня з Артемом — це справжнє випробування, від якого серце стискається. Моя мама, Олена Миколаївна, каже: «Катю, почекай, не руйнуй так швидко те, що створила. Дай час, усе стане на свої місця». Але як чекати, коли я вже відчуваю, що зробила найбільшу помилку в житті? Я любила Артема, вірила, що ми будемо щасливі, а тепер сиджу й думаю: як я могла так помилитися?
Коли ми зустрічалися, усе було немов у казці. Він був уважним, дарував квіти, писав милі повідомлення, обіцяв, що ми створимо сім’ю, про яку я завжди мріяла. Я бачила в ньому людину, з якою хочу виховувати дітей, подорожувати, сміятися з дурниць. Наше весілля було три тижні тому — гарне, у білій сукні, з танцями до ранку й тостами про вічне кохання. Я тоді дивилася на Артема й думала: ось воно, моє щастя. Але варто було нам почати жити разом, як казка перетворилася на жах.
Перші тривожні звоночки пролунали вже наступного дня після весілля. Ми повернулися з недовгого медового місяця, а Артем замість того, щоб допомогти розібрати валізи, ліг на диван із телефоном. «Катю, я втомився, розбери сама», — кинув він. Я промовчала, подумавши, що він справді вимотався. Але потім це стало звичним. Він не миє за собою посуд, розкидає шкарпетки по всій квартирі, а коли я прошу допомогти, відповідає: «Ти ж дружина, це твоя робота». Моя робота? Я теж працюю, повертаюся додому не раніше за нього, а ввечері ще й готую вечерю, бо він «не любить їжу з доставки». Я думала, шлюб — це партнерство, а не обслуговування однієї людини іншою.
Та й це ще не все. Артем почав показувати свій характер, якого я раніше не помічала. Він дратується з будь-якого приводу: якщо я залишу чашку на столі, попрошу винести сміття або просто захочу поговорити про щось важливе. Днями я намагалася обговорити наші плани — коли почнемо збирати на машину, як відзначимо річницю. А він перебив: «Катю, не завантажуй, у мене й так повно справ». Які справи? Лежати на дивані й гортати соцмережі? Я дивлюся на нього й не впізнаю того хлопця, який клявся кохати мене вічно.
Найболючіше — його ставлення до мене. Вчора я готувала вечерю, втомилася після роботи, а він зайшов на кухню й сказав: «Щось твій борщ не такий смачний, як у моєї мами». Я ледь не кинула в нього ложкою. Не такий, як у мами? То йди до мами! Я старалася, хотіла йому приємне зробити, а він навіть «дякую» не сказав. А потім ще й додав: «І взагалі, ти могла б більше доглядати за собою, а то в халаті ходиш, як бабуся». Це стало останньою краплею. Я всього три тижні в шлюбі, а він уже критикує мій вигляд? Я пішла у спальню й проплакала півночі. Не через його слова, а через те, що зрозумІ в цю ж мить я вирішила, що більше не буду терпіти його зневагу — бо якщо він не бачить у мені людини зараз, то не побачить і через рік.
