Три листи без зворотної адреси
Тиша. Ні вітру, ні шелесту листя, ні співу птахів – наче сама природа завмерла у вічному спокої. Люди теж стояли мовчки навколо відкритої труни та прірвистої ями поруч. Соломія тримала батька під руку. Він стояв збентежений, згорблений, не відводячи погляду від мами.
Трохи осторонь стояли друзі батьків: Марта та її чоловік Віктор. Соломія знала їх із дитинства, звала просто на ім’я. Марта час від часу підносила хустку до очей, а її чоловік дивився крізь труну кудись у далечінь. Навпроти Соломії з батьком стояли троє колег з маминої роботи – із почервонілими носами та спухлими від сліз очима. Ще якісь люди, яких Соломія ніколи не бачила. Але якщо прийшли – значить, знали маму.
Уже ніхто не підходив, не прощався, не висловлював співчуття. Усе встигли зробити в морзі, там і відправили панахиду. Тепер просто стояли й чекали кінця церемонії.
Соломія знайшла поглядом двох могильників. Один, мабуть, старший, ніби саме цього й чекав, мовчки запитав: «Час?» Соломія ледве помітно кивнула. Час. Вони оживилися, взяли кришку, прислонену до дерева, і підійшли до труни.
— Усі попрощалися? Закриваємо, — сказав старший.
Але раптом лунув тихий, але владний чоловічий голос:
— Зачекайте!
Усі разом повернули голови в бік того, хто говорив. Високий чоловік у довгому чорному пальті та капелюсі з полями підійшов до труни. Робочі стояли на місці, тримаючи кришку. Незнайомець поклав дві білі троянди й поклав долоню на мамині руки, складені на грудях, ніби хотів їх зігріти. Так він простояв кілька хвилин, а решта спостерігали за ним, здогадуючись, хто це. Один із робітників покашляв, натякаючи. Незнайомець відвів руку й відійшов убік.
Робочі нарешті закрили труну, закріпили кришку гвинтами й опустили її в могилу. Соломія перша кинула жменю землі.
Поки могильники руками та лопатами засипали яму, Соломія шукала очима того чоловіка в капелюсі, але він зник. Коли на свіжому пагорбі встановили хрест із табличкою та вінки, люди почали розходитися. Соломія з батьком ще трохи постояли біля могили наодинці.
— Тату, підемо, — сказала Соломія, і батько дав себе повести.
Дорогою вона весь час думала – хто це міг бути? Прийшов непомітно й так само непомітно зник. Незнайомець стояв, похиливши голову, поля капелюха закривали обличчя. Соломія помітила лише чисто виголене підборіддя й окуляри – хоча в окулярах вона не була впевнена.
Поминки влаштували в кафе недалеко від дому. Соломії їжа не лізла в горло. Вона страшенно втомилася й хотіла лише одного – щоб усе скінчилося. Нарешті, люди почали розходитися. Вона з батьком пішли останніми. Соломія, як і раніше, тримала батька під руку, а в іншій руці стискала мамин портрет у рамці – такий самий, як на могилі.
— Як ти? — запитала вона.
Батько лише киБатько лише кивнув, а за вікном мчали роки, немов птахи, що не повертаються.
