Три дні без дзвінка
Марія Олексіївна вчетверте за ранок підійшла до телефону, зняла слухавку, прислухалася до гудків і поклала назад. Апарат був цілий, отже, справа не в ньому. Вона глянула на годинник — пів на одинадцяту. Зазвичай Андрій телефонував о дев’ятій, щойно приходив на роботу, але сьогодні мовчав уже третій день поспіль.
— Може, захворів? — пробурмотіла вона, витираючи пил з полички. — Чи може, в відрядження послали?
Та син завжди попереджав про поїздки заздалегідь — це було їхньою негласною угодою. Марія Олексіївна налила собі чаю, але він здавався гірким, хоча цукру поклала як завжди. Сіла біля вікна, почала спостерігати за подвір’ям. Сусідка Галя Петрівна розвішувала білизну, весело насвистуючи якусь пісеньку. У неї ж діти дзвонять кожен день, онуки на вихідних приїжджають. А Андрій…
Телефон задзвонив різко, наче підрізаний. Марія Олексіївна кинулася до нього, ледве не перекинувши стілець.
— Ало! Андрію?
— Вибачте, ви помилилися, — почувся незнайомий жіночий голос.
— Ой, пробачте…
Вона повільно поклала слухавку. Серце билося десь у горлі. Невже так знервувалася через звичайний дзвінок? Марія Олексіївна повернулася до вікна, але вже не бачила, що діється у дворі. Думки блукали, кожна страшніша за попередню.
Андрій працював водієм у логістичній фірмі, їздив по області, іноді й далі. Раптом аварія? По телевізору постійно показують аварії на дорогах. Марія Олексіївна схопилася, почала ходити по кімнаті туди-сюди. Руки тремтіли, коли вона знову взяла слухавку і набрала номер сина.
— Абонент тимчасово недоступний, — відповів автоматичний голос.
— Господи, що ж сталося? — прошепотіла вона.
Згадала, як тиждень тому вони посварилися. Дурниця, пустяк. Андрій прийшов у гості, вона почала розпитувати про його особисте життя, коли вже одружиться, чому постійно тягне. Сін нахмурився, сказав, що ще не час, треба спершу на ноги стати. А вона наполягала, що в тридцять п’ять років вже давно пора.
— Мам, відчепись, будь ласка, — тоді сказав Андрій втомлено. — У мене й без того клопотів повно.
— Які ще клопоти? Робота є, квартира є, машина… Чого тобі не вистачає?
— Розуміння не вистачає, — буркнув він і пішов раніше, ніж завжди.
Марія Олексіївна тоді образилася, цілий вечір надувалась. А тепер шкодувала за кожне слово. Може, Андрій тепер ображається і спеціально не телефонує? Хоча ні, син не злопам’ятний.
До обіду тривога стала нестерпною. Марія Олексіївна збиралася й поїхала до Галі Петрівни, яка жила у сусідньому під’їзді. Сусідка зустріла її здивовано.
— Марусю! Що трапилося? Вигляд у тебе…
— Галю, можна до тебе? Зовсім із’їлась.
— Звісно, заходь. Чаю будеш?
Вони сіли на кухні. Марія Олексіївна розповіла про свої переживання, а Галя Петрівна слухала, час від часу похитуючи головою.
— Слухай, а ти до нього додому не їздила? — спитала вона врешті.
— Як поїду? У мене ж ключів немає. Та й якось не по-людськи без запрошення…
— Та ну? Ти ж мати! Поїдь, постукай у двері. Може, вдома сидить, захворів, температура, ось і не телефонує.
— А якщо його немає?
— Тоді до сусідів постукаєш, запитаєш. Люди розумні, материнське серце вони знають.
Марія Олексіївна задумалася. Ідея була розумною, але й страшною одночасно. А раптом Андрій не сам? Якщо в нього хтось є, просто він не розповідає? Тоді вона потрапить у незручне становище.
— Галю, може, краще почекати? Раптом завтра подзвонить?
— Марусю, ти ж сама кажеш — три дні мовчить. Це не на нього схоже. Краще переконатися, що все гаразд, ніж сидіти й накручувати себе.
Ввечері Марія Олексіївна так і не наважилася поїхати до сина. Лягла спати, але сон не йшов. Крутилася до ранку, прислухаючись до кожного шелесту. Раптом телефон задзвонить? Але апарат мовчав.
Вранці четвертого дня вона більше не витримала. Зібралася й поїхала за адресою, яку знала напам’ять. Андрій жив у новому районі, у дев’ятиповерхівці. Марія Олексіївна піднялася на п’ятий поверх, постояла перед знайомими дверима, збираючись із духом.
Натиснула дзвінок. Тиша. Почекала й натиснула ще раз. За дверима щось зашурхало, почулися кроки.
— Хто там? — почувся голос сина, хрипкий, втомлений.
— Андрію, це я, мама.
Довга пауза. Потім клацнули замки, двері відчинилися. Андрій стояв у домашніх капцях і м’ятій футболці, неголений, із зморщеним обличчям.
— Мам? Що трапилося?
— Андрійку! — Марія Олексіївна зробила крок до нього, хотіла обійняти, але він відступив.
— Заходь, — буркнув він і пройшов у кімнату.
Квартира була у безладі. На столі стояНа столі лежали брудні тарілки, порожні пляшки з-під пива, повна попільничка, хоч Андрій не палив — мабуть, були гості, а на дивані валялися зім’яті простирадла.
