Три дні поспіль Олена витирала кожен куточок хати, ніби не пил був ворогом, а час, що розділив її з сином.
Вона прокинулась серед ночі, хоча автобус мав приїхати у село лише по обіді. Та й спати все одно не могла. Андрій повертався додому після пяти років, проведених у Польщі. Пять років, коли вона бачила його лише на рідких фотографіях та через відеодзвінки, які постійно обривалися через поганий інтернет.
У кухні під чистим рушником піднімалося тісто на паски. Ще ввечері вона приготувала мясо для голубців, загортала їх по одному аж до пізньої ночі. Голубці тушкувались на повільному вогні годинами, наповнюючи хату запахом дитинства Андрія. Спекла і пиріг із сиром його улюблений, ще з малечку.
Олена підійшла до дзеркала у спальні. Ретельно зачесала волосся, повязала нову хустку, куплену спеціально на ярмарку. Вдивлялася у зморшки біля очей. Пятдесят вісім років залишили слід, як і важка праця в полі, турбота про господарство, і нудьга за єдиним сином.
«Чи впізнає він мене?» подумала вона, а потім усміхнулася дурниці цієї думки. Вона ж його мати. Але він? Чи змінила його Польща? Чи все ще говорить українською? Чи буде йому соромно за стару хату, за запилені вулички села?
Сусідки цілий ранок проходили повз її ворота, удаючи, ніби їм щось треба, але насправді вони хотіли побачити приготування. «Андрій Олени повертається», шепотіли вони між собою. «Став великим паном у поляків».
Лише ті, хто виховував дітей і провожав їх у далеку дорогу, знають, як кожен день очікування нагадує маленьку вічність.
Ближче до обіду вона почала накривати стіл у великій кімнаті, яку відкривали лише на свята. Вишита скатертина, блискучі прибори, гарний сервіз той, що весь рік стояв закритий у шафі. Посередині столу, у кришталевій вазі, вона поставила свіжі квіти з саду.
Закінчивши, вийшла у двір і сіла на лавку під горіхом. Звідси було видно головну дорогу, можна було почути, коли автобус зупиниться у центрі села. До приїзду ще було кілька годин, але вона була готова чекати. Серце билося так, ніби вона була знову дівчиною напередодні першого побачення.
Скільки таких батьків, як вона, чекають у селах України? Скільки матерів рахують дні між візитами дітей, що поїхали далеко? Жодна жертва не здавалася завеликою, щоб син міг мати краще життя, але ціна самотності часом була важкою.
Близько четвертої почулися посилені гудки автобуса. Вона підвелася, розгладила спідницю, поправила волосся. На мить завмерла, ніби набираючи сили з землі під ногами, а потім пішла до воріт.
Автобус зупинився на центральній площі, піднявши хмару пилу. З нього вийшло кілька людей: стара жінка з мішками, двоє підлітків, чоловік середніх років. А потім останнім високий юнак у синьому костюмі, з валізою в одній руці і букетом квітів у другій.
Олена завмерла. Це був він, але водночас ніби не він. Вищий, ніж вона памятала, стрункіший, з коротко підстриженим волоссям і виглядом, який робив його чужаком у краєвиді рідного села. На мить її охопила хвиля непевності.
Але потім молодий чоловік підняв очі. Вони спалахнули, усмішка змінила його обличчя. Він кинув валізу і побіг до неї.
«Мамо!» гукнув він ще здалеку.
І раптом елегантний костюм не мав значення. Це був її хлопчик, що біг додому зі школи, підліток, який допомагав у городі, юнак, що обіцяв повернутися, хоч би як далеко він не поїхав. У його очах вона побачила ту саму теплоту, ту саму любов.
Коли він підбіг, на мить зупинився, ніби хотів роздивитися її, переконатися, що це та сама мати. А потім обійняв, стиснув так сильно, що перехопило подих.
«Мамо» прошепотів він, ховаючи обличчя у її плече. «Моя мама»
Олена відчула, як сльози ко
