— Здається, вже Іван Сергійович, — промовила Оксана до чоловіка, замішуючи олів’є.
— Звідки ти взяла? — здивувався Олег.
— Глянь, навіть Настуню не зміг підняти, щоб зірку на ялинку причепити. А раніше… — Оксана зітхнула.
— Та батько ще міцний, як дуб, може, просто втомився трохи, — відповів Олег.
— Ні, Олеже, час не зупиниш. Ти тепер раз на тиждень батькам продукти возитимеш, і годі сперечатися, — Оксана поправила косу й взяла миску з салатом. — Ходімо до столу.
Іван Сергійович усе чув. Зупинився біля ванної кімнати, щоб увімкнути світло, і ненароком почув розмову сина з невісткою.
Перед Новим роком у родині Шевченків був звичай: усі збиралися в батьківському домі на святкову вечерю, разом зустрічаючи улюблене зимове свято. І цього разу не стало винятком. Старший син приїхав із сім’єю першим. Невістка допомагала накривати на стіл, а онуки у вітальні весело прикрашали ялинку.
Іван Сергійович пустив воду й сів на край ванни:
«Все ж воно правда. Вийшов на пенсію — і одразу відчув себе зайвим. Потім і зовсім занурився у ледарство, навіть від найпростіших справ нудило. Мов би гора на плечах».
— Іване Сергійовичу, все гаразд? — тихо запитала Оксана, підійшовши до дверей.
— Так-так, зараз вийду, — відповів він.
За дверима стрибав маленький Юрко.
— Заходь швидше! — Дід пропустив онука.
За столом Іван Сергійович чимраз більше занурювався в думки. Ледь чіпав чарку під тости, відмахувався від розмов.
— Тату, чого ти такий сумний? Свято ж, треба веселитися, чи не захворів часом? — спитав Олег, коли сім’я збиралася йти. У передпокої Оксана підштовхувала чоловіка до розмови.
— Ні, синку, усе добре. Привози онуків на канікули. Нікуди не плануєте їхати? — усміхнувся батько.
— У нас же ремонт, Іване Сергійовичу, далеко не поїдемо. Вам теж варто відпочити, а дітей відправимо до моїх батьків, вже домовилися, — втрутилася Оксана.
— Ну добре, раз так, то свати теж хай порадіють, — зітхнув Іван Сергійович.
Оксана щось шепнула Олегу.
— До неділі заїду, продукти завезу, — сказав син і вийшов.
Мати розвела руками:
— Які ще продукти, сину? Магазин у дворі, овочів у мене повно, якщо що — батько сходить.
— Навіщо йому ходити, Ганно Михайлівно? Олег усе привезе. Не треба на п’ятий поверх без ліфта носити, краще відпочивайте, — наполягала Оксана.
Сім’я пішла, а мати ще довго бурчала:
— Оце ще, онуків не дамо, у магазин не ходімо… Що це в неї знову?
— Оксана золота, Ганно, піклується про нас, не займай собі голови, — промовив Іван Сергійович.
— Та нам же не сто років, щоб за нами так доглядали! А воно виходить — списали нас, і дітей не пускають.
— Привезуть тобі онуків, трохи пізніше. Чула ж — до сватів відправляють.
Мати замовкла.
«А може, і справді я несправедлива до Оксани. Вона найчастіше приходить, усі піклування на собі тягне, завжди усміхнена, тактовна. А друга невістка тільки соління брати з’являється. Про зятя й казати нема чого…»
— А ти чого задумався, Іване? — переключилася на чоловіка Ганна Михайлівна.
— Втомився трохи, — махнув він рукою.
— Ага, зрозуміло. Відпочивай тоді, я тобі телевізор увімкну, — сказала Ганна.
І пішла на кухню складати помитий Оксаною посуд.
Іван Сергійович лежав на дивані й думав, думав, думав.
«Ось зараз не зміг онука підняти, щоб зірку причепити. А влітку на дачу приїдуть — як яблуко зірву для Юрка? А він же такий маленький… Нема вже тих сил».
Тоді Іван Сергійович і вирішив — до ліка треба себе в норму привести. Не як у двадцятирічного, але щоб онука легко підняти міг.
І пішла справа. Спочатку довгі прогулянки, щоб розім’ятися. Потім знайшов під ліжком закинуті гантелі, відтер пил — і взявся за них. А там і до турніка дійшло, поряд з парубками підтягувався.
Поступово сили поверталися. До літа він відчув такий приплив енергії, що на ділянці розібрав склад з непотрібних речей і влаштував для онуків гойдалки та пісочницю. Щоб їм було де грати.
У серпні, коли яблука почали червоніти, Олег привіз дітей на дачу. Настуня від гойдалок була в захваті, і Юрко теж не відставав. Цілий день дідусь із онуками грав: то на городи, то на річку ходили, то пісочні палаци будували.
А наступного дня Юрко підійшов до яблуні й попросив:
— Діду, а подай он те яблуко.
— Та бери сам, онуче! — радісно підхопив його дід і підняв угору.
Юрко зірвав аж три яблука.
— І мене, дідусю, і мене! — забреніла Настуня.
— Зараз, зараз! — сміявся Іван Сергійович, опускаючи хлопчика й легко піднімаючи дівчинку. — Дідусь твій ще як дуб міцний!
Не зІ вечорами, коли родина збиралася за столом, Іван Сергійович дивився на онуків і усміхався — тепер він точно знав, що кожен день варто прожити з радістю.
