Залишалося проїхати кілометрів сто, коли фари машини вихопили з темряви червоне авто з піднятим капотом. Біля нього стояв хлопець і енергійно махав руками. Зупинятися на безлюдній дорозі вночі — чиста дурість. Але небо вже світлішало перед світанком, і до мети залишалося всього нічого. Богдан пригальмував і вийшов. Не встиг зробити й кілька кроків, як відчув різкий удар по потилиці.
Очутився від того, що чиїсь руки шастали по його кишеням. Він спробував підвестися, але хтось важко навалився на нього, притиснув. Нападників було кілька — у бік Богдана врізався черевик. Від нестерпного болю він застогнав.
Тут же з усіх боків посипалися удари. Били ногами. Він згорнувся клубком, прикриваючи голову руками, коліна притиснув до грудей. Удар у праве ребро пройшов ножем, і свідомість погасла.
Очнувся від тихого скуття. Подумав, що це він сам стогне. Його вже не били. Богдан пошевеливися — і в ту ж мить вологий ніс торкнувся його щоки. Він ледве розплющив очі й побачив над собою насторожену морду пса. Спробував підвестися, але різкий біль у боці перехопив подих. «Ребра зламані», — зрозумів він. Думки повзали повільно, наче голова була набита ватою. Знову почулося скуття.
Коли прийшов до тями вдруге, відчув, що його везуть: мотор урчав, тіло хиталося на нерівностях дороги.
«Опам’ятався. Місто вже недалеко, терпи, хлопче», — почув він невиразний голос, який належав чи то чоловікові, чи то жінці.
Богдан навіть не спробував розплющити важкі повіки. Втома тягнула його назад у безпам’ятство. Виринув із нього від поштовху — тепер його несли. Яскраве світло вдарило в очі, і він миттєво зажмурився. Голова розколювалася.
«Приходить до тями», — пролунав дівочий голос.
Він знову розплющив очі. У мерехтінні ламп розпливалося чиєсь обличчя. Закрутилася голова, зірвало на нудоту. Рух зупинився. До нього схилилося обличчя — старий із сивою борідкою-клинком пильно дивився на нього.
«Як вас звати, молодий чоловіче? Пам’ятаєте, що сталося?» — голос звучав ніби здалеку.
«Богдан Шевченко. Мене…» — ворухнув розбитими губами, але його зрозуміли.
«Так. Добре вас потрощили».
«Машина…» — видихнув він, і з кожним подихом у бік встромлявся ніж.
«Біля вас не було жодної машини. Лише пес. Він вас і врятував. Спокійно, поспіть», — сказав старий, і Богдан миттєво потонув у сні.
Прокинувся — голова боліла менше, думати стало легше. Поруч чулися приглушені голоси.
«ОчуВони зібрали трохи грошей на ліки, і тепер, коли Богдан повністю одужав, він із Солом кожного вечора виходять на прогулянку по тихим вуличкам Києва, де пес, колись бездомний, тепер пишається своїм новим домом і вірним другом.
