Ото дня моя мама пішла з дому, як завжди, ніби нічого не віщувало біди. Зранку вона написала мені в меседжері, питаючи, чи я поснідала. Я відповіла: «Так, поговоримо пізніше», і далі занурилась у роботу. Мама не була хворою, не лежала в лікарні, вона не скаржилась на самопочуття взагалі нічого тривожного. Просто звичайний буденний день, один з отих, які здаються абсолютно непримітними.
О 16:00 подзвонив мені незнайомий номер. То була сусідка пані Марія. Вона проказала: «Твоя мама потрапила в халепу». Я одразу запитала, де вона, й отримала адресу клініки. Я стрімголов побігла до лікарні, наче марафонка на знижки в «Сільпо». Там мені сказали, що мама впала на вулиці, вдарила голову… і вже нічого не змогли вдіяти. Все сталося без драми, без сцен ну, як строгий бухгалтер, без лишніх слів.
Не було останніх фраз. Не було обіймів. Не було часу проговорити хоч щось значуще. Я просто стояла, як стовп, втупившись у білу стіну, поки мені розповідали про документи, підписи і формальності. Зателефонувала братам, голос тремтів, і сказала найскладніші слова життя: «Мама померла».
Справжній удар був не в лікарні. Він прийшов, коли я увійшла у її квартиру сама, збирати речі. Відкрила шафу там ще лежали сорочки для прання. Її босоніжки стояли біля дверей, гаманець висів на спинці стільця, покупки недоскладані. Все завмерло в тому моменті, як зупинена фотка у стрічці.
Я взяла мамину блузку, щоб покласти в сумку, і відчула її улюблений запах мила «Душисте полісся». Застигла, тримаючи тканину в руках, ніби хтось натиснув «Пауза» на мені. Сіла на ліжко і довго дивилась в підлогу, відчуваючи злість, як після несправедливої здачі в магазині.
Потім прийшли дрібнички, що болять лютіше за все: автоматично набирати її номер, тільки щоб згадати він вже не відповість; повертатися з роботи і розуміти, що ніхто вже не запитає, чи все гаразд; проходити повз її двері і не заходити. Ніхто не готує до цієї тиші.
Завжди чуєш: «Час прийшов», «Бог знає, що робить», «Тепер вона відпочиває». А я відчуваю не спокій, а порожнечу. Відчуваю мама пішла в несподіваний день, якось по-своєму, без дозволу, без попередження та головне без часу, щоб зцілити моє серце.
І це болить найбільше: не було прощання. Було різко. Як відрізали, як відклали, та хтось забув повернути.
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
