Того дня до мене зайшла жінка, яку я вже пять років не бачила на своєму порозі. Тетяна Миронівна. У нас у Верховині її за очі кликали «паніматкою». Не за чоловіка-військового, ні, а за статність, за погляд гостріший за будь-який скальпель, та за гордовитість, якою можна було б огородити наше село тричі, мов тином. Ходила вона завжди з прямою спиною, підборіддям догори, ніби ступала не по нашій сільській бруді, а палацовими паркетами. І ні з ким особливо не водилася кивне через плече, і розмова скінчена.
А тепер стоїть на порозі мого фельдшерського пункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, звичка бере своє, але в очах така затравлена туга. Хустку яскраву на самі брови натягнула, ніби хоче сховатися. Мішкається, боязко переступити поріг.
Заходь, Миронівно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за цитрамоном прийшла.
Вона зайшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна склала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер дивлюся шкіра суха, у тріщинках, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, мов вода у криниці.
Зовсім сама я, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужій, надламаний. Сил моїх нема. Руку он удень вивернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину так ломить, що аж дихати важко.
І потекла її скарга, мов весняний струмок, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Син її єдиний, Богдан, гарний та робітничий, наречену привів. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Богдан із міста її привіз. Очі чисті, довірливі. Коса русява, товста. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Богдану сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не догодила цього ніхто в селі не міг збагнути.
А не догодила і все. Від першого дня Миронівна її гризла. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городик прополе «усю кропиву на щі виполо
