Того дня до мене зайшла жінка, яку я вже з пять років не бачила на своєму порозі. Тетяна Миколаївна. У нас у Вишневому її за очі звали «пані-офіцеркою». Не за чоловіка-військового, ні, а за статність, за погляд колючий, гострий, як бритва, і за гординю, якою можна було б тричі обнести наше село, як тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям угору, ніби йшла не нашою сільською брудною дорогою, а палацовою підлогою. І ні з ким особливо не водилась кивне через плече і вся розмова.
А тепер стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така туга затравлена. Хустку яскраву на самі брови натягла, ніби сховатися хоче. Мнеться, поріг переступити не наважується.
Заходь, Миколаївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за аспірином прийшла.
Увійшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна склала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер шкіра суха, у тріщинках, пальці дріжать дрібно-дрібно. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона чашку взяла, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотились, ні, гордість не пустила, а так і стояли, як вода у криниці.
Зовсім я сама, Семенівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужій, надламаний. Сил моїх нема. Руку ось недавно підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що ні зітхнути, ні охнути.
І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її теперішню біду, а те, що пять років тому було. Згадую, як у її хаті, найлагіднішій у селі, сміх лунав. Син її єдиний, Олег, красень і робітник, наречену привів. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Олег її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до будь-якої роботи звичні, хоч і тонкі. За що вона Олегові сподобалась зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто у селі не міг зрозуміти.
А не вгодила, і все. Від першого дня Миколаївна її поїдом стала їсти. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «всю кропиву на щі вирвала, невміха».
Олег спочатку заступався, а потім здавався. Він таки мамин синок був, все життя під її к
