Оксано, навіщо тобі така велика квартира-хрущовка, а? Ти ж одна. Ні дітей, ні чоловіка. Друзів, здається, теж нема. Нащо тобі двокімнатна? А нам, впятьох, тіснувато в однушці. Давай, доню, вирішуй. Потім же можна й назад переїхатись! Як мої козачата трохи підростуть поміняємось знов. Ну, що скажеш? батько дивився на неї проникливо, ніби в нього в руках старий прогнилий грамофон.
Як вона до цього ставиться? А як він собі це уявляє, цікаво? Хіба можна нормально реагувати, коли батько, якого не було видно й чути стільки років, несподівано виринає в її снах із «геніальною» пропозицією? Оксану наче прикували до стільця не може рушити ні думкою, ні почуттям. І хто б подумав: нахабство людське шось безмежне, як ніч у Карпатах Про друзів вони в Оксани, звісно, були. Рівно настільки, наскільки їй те треба було в райдужних мареннях.
Ну то що, Оксанко, по руках? батько вже не може сидіти спокійно.
А маму куди подіти?
Яку маму? не втямив батько.
Вона ж приїжджає до мене кілька разів на місяць, у гостях лишається. І друга кімната на такі випадки просто необхідна.
Кілька разів на місяць? Та справа житейська! У мене в гаражі старе крісло-ліжко пилиться його трохи причепуримо, поставимо на кухні. А шо такого? Дуже навіть зручно: лягла холодильник під боком, далеко ходити не треба, як у якомусь казковому гуртожитку… посміявся він, ніби щойно зїв кілограм домашніх вареників з картоплею.
Оксана дивилася на нього крізь молочний туман міста й не відчувала вже образи. Його слова про «самоту», «одиночку», «бабу-ягу» її вже навіть не чіпляли. Просто оніміла від здивування: ну як так можна? Простіший, ніж шмат сала на дощечці. Теж мені мудрий підсоння…
Оксано, чуєш? Це ж вигідно тобі! А мама всього два рази на місяць. А мені з родиною щодня. Різницю відчуваєш?
Ну, звичайно, йому із «родиною». Оксана, між іншим, ніяка вже не сімя. А давно так лише доня з першого шлюбу. А ось його троє галасливих козенят і жінка, що пече пиріжки, та, це вже «родина»! Оксана зітхнула. Вже навіть сперечатися не хотілось. Десь усередині чекала, коли йому таки дійде, що не лише він кмітливий…
Тату, я ж щойно іпотеку цю виплатила. Стільки років на квартиру працювала Мені шкода
Ох, не трави душу! Гарно ж починала мама твоя підстрахувала, не забувай! з усмішкою хмикнув він.
Початок? Ото сміху! Все знає Тільки не ти мені той початок дав, а мама. Хотіла сказати Оксана, але язик наче приклеївся до піднебіння. Навіщо говорити те, що людина не почує? Який сенс?
Подумаю, тату, нарешті промовила вона.
Авжеж, подумай! Думати не заборонено, вдав добродушність і трохи плеснув по плечу.
***
Ксю, ти б його ще далі послала! Обмін може ще й подаруй йому квартиру! Може, загалом, ключі у руки сунь: у тебе ж троє братів, треба ж хлопцям розгулятись! Така дурня, мама топала по кімнаті, наче навіжена курка з-під базару.
Мамо, куди там це ж батько якось незручно, зніяковіла Оксана.
Ой, доню! Що таке незручно? Йому все зручно! Просити чужу квартиру, як з-під горілки склянку тягнути. Так ти й знай: він такий був завжди. Полюбляє на всьому зекономити. Ти не винна, зрозуміла? мама ніжно пригорнула Оксану до себе, торкнулась її руки.
Я й не засмучуюсь уже Проте це ж не вперше від нього. Вперше подумала чи не вчулося мені, чи не ввідалося в сні Люди, думаю, такими нахабними не бувають Він і тоді таким був?
Так Знала би ти. Він і під час розлучення обурювався: чому мамину квартиру не можна поділити? Він же теж там жив! Уявляєш? мама сміється, а очі сумні, мов у бабці біля криниці восени.
Може й обірвати спілкування, а? Як думаєш, мамо?
Не треба, доню Не будь такою, як він. Він твій батько. Яка-не-яка, а сімя
Та яка там сімя Він про нас не думає, от у нього там справжня сімя! Оксана важко зітхнула.
Мама зітхнула у відповідь. Знала, та мовчала. Життя воно покажe
Оксана відвернулась, мовчки думаючи, як то дивацтва бувають на світі. У нього там справжня родина три малих, яких він обожнює до нестями, розказує про їхні зуби й синиці, хто як перший посміявся, улюблену казку, найдрібнішу халепу… І дружина, наче бублик поряд, і не лишає…
Добре, мамо, не буду реагувати. Якщо наполягатиме прямо скажу: «Ні!» Краще якісь стосунки, ніж геть нічого У багатьох взагалі тата нема І він навіть не пє на відміну від інших.
Може, й так мама кивнула невпевнено.
Зустріч з батьком була за тиждень. Десь у підїзді старої дебаркадерної багатоповерхівки, поки його сімейство чалапкало до поліклініки.
Оксанко, ти вчасно! Дивись, який тут шафа-купе! Великий, як льох. Усі твої речі влізуть А шпалери як веселка після весняного дощу, бачиш? енергійно водить Оксану по квартирі.
Тату
А ось тут кухня наче зі старих снів. Тут крісло мамі приставимо, холодильник трохи старий, але нічого, он у «Сільпо» є хороша знижка
Тату, навіщо ці шпалери, карта, холодильник Оксана пригнічена.
Як навіщо? Ти маєш бачити, до чого переїдеш що на тебе чекає! говорить, ніби крізь Оксану, змішаний із маренням
Тату, пробач, що давала надію, але я не переїжджатиму. Мені підходить моя квартира нарешті обережно проговорила вона.
Ну добре. А ти бачила душ тут? Щойно новий, унітаз польський ніби не чує
Ти що глухий?! Я не переїжджаю! Мене все влаштовує І ніякого обміну не буде! зірвалась злощасно Оксана. Зірвалась на нього, на себе, на чужі очікування
Обміну не буде? Шкода тобі, чи що? Чого ж тоді приходила? Хіба це правильно, га? Я так сподівався А ти ти мене підвела, холодно кинув батько, очі чужі, з іншого світу.
Оксана вийшла надвір і йшла затуманеними осінніми вулицями Києва, де мряка безперервно танцювала з ліхтарями, а тролейбуси дрімали, ніби великі сонні щуки. Сама не знала: сміятись чи плакати. Відкрила телефон, стерла татовий номер і контакти. І аж тоді зітхнула полегшено, ніби глечик із росою поставила на золоту скибку хліба. Що поробиш Мабуть, це й єдиний правильний вихід. А батько? Захоче знайде. Напише, зателефонує, приїде колись Але Оксана таємно розуміла: не прийде і не подзвонить. Більше немає що взяти. Обміну ж не сталосяОсінній вечір невпинно стікав дощем, а Оксана йшла без поспіху, дивилася на старі, облуплені фасади, кожен з власною історією і таємницею. Вона раптом усміхнулась своїм думкам: мовляв, розірвані звязки це не завжди кінець, іноді це початок нового, тихого порядку. Її квартира її фортеця, із запахом кави вранці, тріском стін у сутінках, спогадами й мріями, які більше ніхто не поділить навпіл.
Вона зупинилась, підняла комір жакета і глибоко вдихнула свіже повітря. Попереду майоріла її будівля хрущовка, якою так пишалась, маленька перемога, здобута наперекір усім розмовам і прохань. Вона відчинила двері підїзду, і лампочка майнулося над головою, наче зоря на чистому полі.
Удома Оксана заварила чай, сіла біля вікна й дивилася, як краплі дощу стікали по мутному склу. Її неочікувана свобода раптом видалася дорогоцінною. Може, не досконалою, та зате її власною. Вона усміхнулася маминим словам: «Не будь такою, як він». І зрозуміла, що вже не буде ніколи. Контакт із батьком зник у телефоні, але в її житті зявилося щось більше: впевненість. У той вечір, між ковтками гарячого чаю, Оксана відчула вона більше не самотня. Залишилась сама із собою, і цього вперше було достатньо.
