То я повинна облаштовувати житло, як своє, ще не знаючи чи пропишуть мене у ньому чи ні?

До весілля ми з моїм теперішнім чоловіком жили разом більше п’яти років. Оформляти стосунки ми не поспішали, оскільки ми були ще дуже молодими і спішити, власне, не було куди. Ми обоє не хотіли бути обтяжені якимись додатковими подружніми обов’язками, тому просто жили разом і в той же час мали цілковиту свободу. 

Однак я завагітніла і чоловік без вагань запропонував стати його законною дружиною. Зараз я вже й не розумію, чому ми раніше цього не зробили. Я, хоч і була вагітна, але ще думала над відповіддю, але все ж погодилася. Адже ми добре жили всі ці п’ять років разом і любили одне одного. Тому невдовзі ми відсвяткували весілля і це насправді був найщасливіший день мого життя. Я навіть припустити не могла, що це настільки приємно — стати коханою дружиною.

Ми отримали безліч подарунків на весілля. Але лише один з них мене порадував і засмутив водночас. Свекруха прямо на святкуванні подарувала нам ключі від квартири. Це було дуже несподівано, я правді не могла приховати здивування. Ми з чоловіком завжди жили на орендованій квартирі, а тепер у нас буде власна. Однак моя радість була скороминучою. Тривала вона до наступного ранку. 

Як виявилося наступного дня, у подарованій нам на весілля квартирі мене прописувати не збираються. Така була умова батьків мого чоловіка. Адже я не змогла завчасно подбати про власне житло, то я у цій квартирі житиму на “пташиних правах”. До того ж, з огляду на те, що весілля відбулося вже після моєї вагітності, то моє становище було все більш нестабільним. Мені відразу дали зрозуміти, що у цій родині на мене не надто розраховують і не дуже хотіли, аби я стала її частиною.

Я людина сучасна і усе можу зрозуміти, але хіба нормально так розпочинати спільне життя? Не пройшло і дня з весілля, а мене, так би мовити, прямо з порога обличчям у бруд кинули. Це для мене дивно, адже я не якась незнайомка, з їхнім сином я зустрічалась більше п’яти років і тепер ношу під серцем його дитину, а до мене поставилися, як до випадкової людини у їхньому житті. Сьогодні є, а завтра вже не буде. Добре, що всі деталі отримання квартири ми обговорили не привселюдно, а у сімейному колі. Про ці принизливі умови знали лише батьки чоловіка, він сам та я. 

Мені незрозуміле таке ставлення до мене. Так, я не з багатої сім’ї, мої батьки не мали можливості купити для мене квартиру. Але я теж не якась нерозумна лінива особа, яка хоче жити за рахунок свого чоловіка. Я працюю, стабільно отримую зарплату, трохи відкладаю. Думала, що через якийсь час візьмемо з чоловіком кредит на власне житло і будемо потроху виплачувати. Невже я не викликаю у нової родини ніякої довіри?

Я вже попросила чоловіка поговорити з батьками, аби ті приписали мене і дитину. Я думала, що він мене зрозуміє, адже мені не дуже хочеться не відчувати твердої землі під ногами. А він нічого певного мені не відповів, сказав, щоб я займалась своїми справами по дому, а там видно буде, що робити з пропискою. То це я повинна облаштовувати житло, займатися ремонтами, купувати меблі, прибирати, ще не знаючи чи пропишуть мене у квартирі чи ні? 

Складається таке враження, що мене просто хочуть відсунути на другий план, і мій чоловік в тому числі. Я очікувала хоча б від нього розуміння і підтримки.

Я не стала знову піднімати питання прописки. Просто тепер задумалась: чи я взагалі була потрібна своєму чоловікові? Чи моя вагітність змусила його взяти мене заміж? Навіщо тоді ці приниження з квартирою?

 

 

 

Оцініть статтю
Джерело
То я повинна облаштовувати житло, як своє, ще не знаючи чи пропишуть мене у ньому чи ні?