Уявляєш, тиждень тому сталася зі мною така історія, яку взагалі уявити не могла. Йду я собі по центру Львова, просто гуляю, і тут випадково зустрічаю однокласницю, яку не бачила сто років. Привіталися, перекинулися кількома словами, розказали, що у кого нового, і от між іншим вона каже: «Я зараз працюю медсестрою у будинку для літніх людей у нашому селі». Я їй, звичайно, кажу, що це дуже гарна справа, хоч, мабуть, і важко, але така благородна робота. А вона раптом видає:
«Там, до речі, твоя мама кожної останньої пятниці місяця приходить».
Я ошелешена стою. Питаю: «Як це? А що вона там робить?» А однокласниця така, як нічого особливого:
«Ти не знала? Вона приносить гостинці для всіх дідусів і бабусь. Щомісяця, без пропуску. Це така чудова благодійність».
Я розгубилася, не знала, що сказати. Мені навіть стало трохи соромно, бо мама ніколи про це не згадувала, уявлення не мала. А подруга подумала, що я жартую, але побачила моє обличчя й додає:
«Ваша мама дуже скромна. Прийде, привітається, все покладе і піде тихенько».
Я тільки додому повернулась одразу питаю:
«Мамо, чого ти мені ніколи не казала, що ходиш у будинок для літніх щомісяця?»
Вона якраз підмітала кімнату, навіть не підвелася толком:
«А навіщо мені про це розказувати?»
Я наполягла:
«Бо це так класно, це важливо»
Вона поставила віника до стіни, спокійно дивиться на мене й каже:
«Я не вважаю, що добрі справи треба показувати. Зробив і досить. Бог все бачить мені того вистачає».
Розповіла мені, що два роки тому померла її близька подруга, і мама відчула потребу зробити щось добре для когось ще. Якось ішла повз будинок для літніх, бачила, як там на лавочці сидять дідусі й бабусі, і вирішила зайти. Поговорила з соціальною працівницею, спитала, що їм треба.
З того часу вона кожну останню пятницю місяця купує соки, печиво, якісь солодощі, іноді гігієнічні серветки чи мило вже дивиться, як з грішми (тиждень вони у гривнях, не в доларах!), і все це несе туди. Каже, не хотіла нікого втягувати, бо не хоче, щоб думали, ніби їй потрібна увага чи похвала. Звикла робити те, що вважає за потрібне, по-тихому.
«Як хочеш допомагати допомагаєш. Не хочеш не треба. Але я не маю нікому про це розповідати. Я знаю, навіщо я це роблю», сказала вона, прибираючи зі столу тарілки після вечері.
Я цілу ніч не могла заснути, прокручувала все в голові. Моя мама проста, дуже скромна жінка, яка й себе часто обмежує, бо грошей небагато, а вона щомісяця намагається зробити свято тим, кого й провідати нікому. Я відчула якусь шалену гордість, але й зажурилася, що вона все це тримала при собі, не ділилася навіть з нами.
Думаю, наступної пятниці піти разом із нею, тільки ще не знаю, як їй про це сказати, щоб вона не подумала, ніби я влазю не в свої справи чи порушую особистий простір.
Але одне знаю точно побачити, як мама мовчки робить щось настільки велике щось всередині мене теж змінилося.