Мені вже 47. Я, що там казати, звичайна жінка ні краси, ні фігури видатної, аби сказати. Одна, як палець. Ніколи заміж не хотіла, чесно кажучи. Бо вважаю: більшість чоловіків однакові все їм подавай їсти, потім на дивані розлягтись, байдики бити. Та й пропозицій не було від слова зовсім: ні зустрічатись, ні, тим більше, одружитись. Батьки мої старенькі, живуть у Житомирі. Я одна в них, без братів чи сестер. Є двоюрідні, але не спілкуюся з ними і не тягне.
Живу й працюю вже 15 років у Києві. Маю роботу в установі, як за колом: робота-дім-робота. Живу у простій багатоповерхівці на Позняках.
Я гризлива, цинічна, не люблю людей. Тим паче дітей. На Новий рік їздила до батьків у Житомир. Раз на рік приїжджаю, і цього року так само. Повернулась вирішила помити холодильник. Почала викидати ту стару морожену їжу: вареники, котлети, якісь напівфабрикати, що купила колись, а їсти не захотілось. Склала все в коробку, пішла виносити на смітник. Натискаю на ліфт, а там хлопчина років 7. Я його кілька разів зустрічала з мамою, у них ще мала дитина грудничок. Подумала собі: От кому треба таке життя. Він втупився в мою коробку, очі як у кошеняти. Вийшли, я до контейнера, він за мною. І питає тихенько: А можна взяти?. Кажу, мовляв, воно ж старе! А тоді думаю: хоче нехай бере, воно ж не зіпсоване. Вже відійшла, озирнулась. Дивлюся він акуратно складає пакуночки, притискає до себе, береже ніби скарб. Спитала: А мама твоя де?. Каже: Вона хвора, і сестричка теж, піднятись не може. Розвернулась і пішла до себе додому. Поставила вечерю на плиту, сіла.
Сиджу і думаю. Щось мене зачепило в тому хлопчику. Я нічого такого не відчувала раніше і допомагати не хотілось ніколи. Але тут щось стукнуло в середині мене. Взяла швидко, що було зїстного вдома: ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, цибулю, шмат мяса з морозилки. Вийшла. Біля ліфта подумала: та я ж навіть не знаю, на якому вони поверсі! Знаю тільки, що вище. Стала підніматись по поверхах пощастило: за два поверхи відкрив двері той хлопчик. Спершу навіть не зрозумів, а потім пропустив без жодного слова. Дивлюсь у квартирі бідно, але вилизано до блиску.
Мама лежить на ліжку, згорнувшись, поряд маля. На столі тазик з водою й ганчірки видно, температуру збивають компресами. Дівчинка так хрипіла в грудях. Ліки якісь є? питаю хлопця. Показав старі, всі прострочені. Підійшла до мами, торкнулась лоба палає. Відкрила очі, дивиться не розуміючи. Потім різко А де Назарчик? Кажу, я сусідка, пояснила, чому прийшла. Спитала, що і як, симптоми. Викликала швидку. Доки чекали, дала їй чаю з бутербродом накинулась, видно, голодна була страшенно. Дивуюсь, як ще годувати грудьми могла.
Приїхали лікарі, подивились, виписали купу ліків для малої, ще й уколи. Побігла до аптеки купила все. Зайшла в магазин: молока, дитячого харчування, якісь яблука, іграшку для дівчинки взяла смішну таку мавпочку жовту, аж яскраву. Я раніше ніколи не купувала дітям подарунків.
Маму звати Ліля, їй 26. Жила собі в Коростені, десь на околиці, мама її й бабця житомирянки, тільки мама вийшла заміж за чоловіка зі села під Коростенем. Переїхали туди, працювала на фабриці. Чоловік технік там же. Коли Ліля народилась, його на роботі струмом вбило. Мама залишилась сама, без грошей, з дитиною. Почала випивати, швидко спилася. Сусіди чомусь знайшли бабусю у Житомирі, та й вона забрала Лілю до себе. В 15 бабуся їй усе розповіла і про тата, і про маму. Бабуся була скупувата, багато курила, але свою справу робила.
В 16 Ліля пішла пакувальницею в магазин, потім на касу. Через рік бабуся померла, вона залишилась одна. В 18 зустрічалась із хлопцем, обіцяв одружитись, та втік, тільки вона завагітніла. Працювала до останнього, бо знала ніхто не допоможе. Як народила, уже через місяць залишала дитину й мила підїзди. А з малою історія така: власник магазину, куди вона повернулась працювати, вечорами знущався й користався, а як дізнався, що вагітна, дав 10 тисяч гривень і виставив за двері.
Оце все вона мені розповіла тоді ввечері. Дякувала, сказала, що відробить усе прибиранням, готуванням, все, що заманеться. Я ж зупинила її, пішла додому. Цілу ніч не могла заснути. Думала: для чого я живу? Сама, ні з ким не тримаю звязку, навіть з батьками, не люблю людей, жаліти не вмію. Гроші складаю зібралась чимала сума, але даремно. А тут чужа сімя, а їм немає за що ліки купити, нічого їсти.
Вранці Назарчик прийшов, поставив переді мною тарілку з гарячими млинцями і хутко втік. Стою на порозі, в руках та тарілка ще тепла, і так щось пробігло по мені, аж відтанула. Хотілося й поплакати, і посміятися, і поїсти водночас
Поруч із нашим будинком маленький торговий центр. Там є крамничка дитячого одягу, господиня, дослухавшись до моєї розповіді й не зрозумівши й до кінця, який саме розмір потрібен, погодилась піти сама зі мною до тієї квартири! Може, хотіла зробити гарний виторг, бо зрозуміла брати буду багато, а може, й справді захотіла допомогти. За годину чотири величезних пакети одягу лежали вже у них на столі. Ще купила подушки, ковдру, білизну. Їжі набрала цілий пакет, навіть вітаміни дитячі. Хотіла б купити все. Вперше за багато років я відчула себе потрібною.
Минуло десять днів. Вони всі кличуть мене тьотя Орисею. Ліля золоті руки, ото справжня господиня. Квартира моя змінилася: затишна стала, жива якась. Я батькам почала дзвонити. Та й смски надсилаю підтримую важкохворих дітей, надсилаю ДОБРО. Не розумію: як я раніше жила? Щовечора біжу додому після роботи, бо знаю мене чекають. А ще Весною ми їдемо в Житомир до моїх батьків усі разом. Квитки на потяг вже купили.
