Тіні правди: кінець однієї любові
Віктор Миколайович зайшов у квартиру після довгого робочого дня в офісі на околиці Чернігова.
— Привіт, я вдома! — гукнув він, заходячи на кухню, де вже витав аромат їжі.
— Що за нагода? — здивувався, побачивши на столі акуратно розставлені страви.
— Ніякої нагоди, — відповіла дружина Оксана, але в її голосі промайнула дивна нотка. — Просто ліньки було готувати, замовила суші.
— Суші — це я люблю! — підбадьорився Віктор, скидаючи піджак.
— Тоді сідай, будемо вечеряти, — сказала Оксана, але тут же вийшла з кухні.
За хвилину вона повернулася з аркушем паперу в руках і мовчки простягнула його чоловікові.
— Що це? — спитав Віктор, але, глянувши на листок, завмер, наче приголомшений.
***
— Добрий день, це кур’єр, — почувся голос у домофоні, і на екрані з’явився молодий хлопець у яскравій формі. — Вчора оплата за замовлення не пройшла.
— Ви помилилися, — спокійно відповіла Оксана. — Я нічого не замовляла.
— Вибачте, ось чек, подивіться, — хлопець підніс до камери зім’ятий шматок паперу, показуючи на адресу. — Вчора я сам привозив замовлення. Адреса: Зоряна, 14. Чоловік платив карткою, але платіж не пройшов. У мене копія чека, погляньте, будь ласка.
Кур’єр виглядав збентеженим, вибачався після кожного слова. Було ясно, що він новачок — не лише в доставці, але й у роботі взагалі. Оксана скептично примружила очі, відчинила двері й подивилася на нього. На його худих плечах ляскав величезний терморюкзак, що робило його схожим на горобця з непосильним вантажем. Оксана ледь стримала усмішку, але її відволік чек.
На папірці було написано: «Код помилки: 55. Невірний ПІН».
— Я ж сказала, ви помилилися, — повторила вона. — Вчора нікого не було вдома, і замовлень ми не робили.
— Вибачте, — почервонів кур’єр. — Оплату приймала дівчина… інша жінка.
— Тим більше, — усміхнулася Оксана. — Це точно не до мене.
Кур’єр подав другий чек, де були вказані адреса та деталі замовлення. Оксана пробігла очима: японська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого особливого, окрім одного — Віктор ненавидів суші. Внизу стояло ім’я замовника: Віктор.
Оксана відчула, як кров прилила до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік — її чоловік. Але дівчина? У свої 43 вона вже не підходила під цей опис. Можливо, кур’єр із ввічливості так усіх називав? Але щось не сходилося.
— Я сплачу, — несподівано сказала вона. — Де ваш термінал?
Хлопець здивовано подивився на неї. Він очікував сліз або криків — так поводилася його мати, дізнавшись про зраду батька. Але Оксана була спокійна, ніби зі сталі. Проводивши кур’єра, вона раптом засміялася. Сміх перетворився на істерику, а з очей покотилися сльози. Глибоко зітхнувши, вона витерла обличчя й взяла телефон.
— Вікторе, привіт, ти до котрої сьогодні на роботі? — спитала вона, намагаючися звучати байдуже.
— Привіт. До семи, якщо бос знову не влаштує свою улюблену планірку, — відповів він. — А що?
— Хочу разом повечеряти.
— У тебе плани скасувалися?
— Так, увечір вдома. Подумала, було б добре провести час удвох.
— Я за, але поки не знаю, коли звільнюся.
— Нічого, ближче до вечора вирішимо. Готувати ліньки, я замови— Домовимось.
