**Щоденик: Тіні в домі біля моря**
У приморському селищі, де солоний вітер гуляв вузькими провулками, Оксана вечорувала у своєї свекрухи. За вікном шаленіли хвилі, а в хаті пахло свіжозвареним борщем. Глибокої ночі тишу розірвав дзвінок телефону. Оксана глянула на екран — сусідка Марія.
— Оксанко, мерщій приїжджай! — голос Марії тремтів від хвилювання. — До тебе хтось приїхав! Машину в двір заганяли, самі зайшли!
— Як?! — здивовано скрикнула Оксана, серце закалатало. — Яка машина?
— Великий чорний позашляховик! Двоє їх, чоловік і жінка. Вона білява, а в нього вуса, — випалила Марія.
Не гаючи часу, Оксана викликала таксі. За годину вона вже вставляла ключ у замок свого дому, а в грудях наростала тривога. Обережно відчинивши двері, вона зайшла всередину й завмерла, не вірячи очам.
— Андрію, — Оксана набрала сина, голос дрижав від гніву. — Ти що, за моєю спиною з кимось у хаті тусуєшся? Як це — ні? То хто в мою відсутність сюди лізе? У тебе ж ключі є!
— Мам, ти про що? — здивувався син. — Я сто років у тебе не був, працюю без вихідних! А що трапилося?
Оксана розповіла про дивацтва: речі не на своїх місцях, продукти з холодильника зникають.
— Я ж знаю, де що лежить! — обурювалася вона. — Приїжджаю від бабусі, а все перевернуто!
Оксана Петрівна жила сама вже три роки. Чоловік, Тарас, більшу частину року працював на заробітках, щоб забезпечити спокійну старость. Оксана не скаржилася: город вони покинули, господарства не тримали, вирішивши, що на пенсії повернуться до грядок і курей.
Останні місяВони просто стояли там, сміючись, ніби нічого не сталося, а Оксана зрозуміла, що найголовніші тіні — це не ті, що ховаються в кутках, а ті, що живуть у серцях близьких.
