Сьогодні надвечір у містечку Явора, де ліхтарі відкидали ледь помітні відблиски на мокрий брук, Володимир сидів у тиші своєї хати, стиснувши телефон. Запис, який надіслала його дружина, дзвенів у голові, наче відлуння розбитого життя:
«Володику, будь ласка, збережи це для діток. Передай їм, що я їх люблю. Завжди любитиму.
Мої рідненькі, мої найдорожчі…
Як же мені боляче зараз, як нестерпно важко. Я відчуваю себе найсамотнішою жінкою на світі. Ніхто не знає, що діється в моїй душі, крім мене самої. Ніхто не бачить, як мені страшно і пусто. Моя душа розривається від болю, але я тримаю все в собі, щоб ви, мої любийчики, не побачили мого розпачу.
Кожного ранку я прокидаюся з каменем на сердці, а засинаю з ще важчим тягарем. Я постійно думаю, як повернути радість, як знову стати тією, ким була. Але кожен день приносить нові випробування, і я не бачу виходу з цього кола.
Чому я зраджую тобі, Володику? Це питання мучить мене щоночі. Я шукаю відповіді в книгах, у розмовах, у молитвах, але ніщо не допомагає. Я тону в сумнівах і страхах.
Ти заслуговуєш кращого, Володику. Ти завжди був чудовим чоловіком і батьком, намагався дати нам усе. Але я не можу бути тією дружиною, якою ти хочеш мене бачити. У мені пустота, і жодні слова не можуть її заповнити.
Мої діти, ви — моє все. Я люблю вас усім серцем, але моя любов не заглушує цей біль. Кожен ваш погляд, кожне слово нагадують мені, яка я негідна мати. Як же мені соромно перед вами!
Іноді я думаю, що краще піти з вашого життя. Нехай тато знайде жінку, яка любитиме його так, як він заслуговує. Нехай ви ростете у родині, де немає брехні. Але думка про те, що я втрачу вас, жахливо мене лякає.
Що робити? Як вибратися з цього лабіринту болю? Де шукати порятунку? Ці питання не дають мені спокою. Я готова на все, аби повернути собі мир.
Сподіваюся, ви мене зрозумієте. Прощавайте».
—
Ще вчора Володимир стояв біля вікна, дивлячись на сплячий Яворів. Ліхтарі відбивалися у калюжах, створюючи ілюзію іншого світу — спокійного, упорядкованого. Але всередині його хати панувала тиша, просякнута тривогою та болем.
Володимир завжди намагався жити правильно. Робота, родина, дім — усе було збудовано, як фортеця. Але життя знову і знову руйнувало його плани. Три роки тому він вперше зіткнувся із зрадою дружини, Оксани. Тоді він почував себе роздавленим, але заради дітей — восьмирічного сина і чотирирічної донечки — вирішив пробачити. Оксана клялася, що це більше не повториться, і він повірив. Не тому, що був наївним, а тому, що хотів вірити. Родина була для нього святинею, і він був готовий боротися за неї до кінця.
Але тепер біль повернувся, як старий ворог. Та сама рана, той самий удар. Володимир не знав, як вчинити. Вигнати Оксану? Піти самому? Як пояснити дітям, чому мами більше немає? Він бачив, як розлучення ламає навіть дорослих, що вже казати про малюків, для яких світ — це мама та тато.
Він розумів, що емоції не повинні взяти гору. Потрібно було думати про майбутнє, про те, як зберегти родину або хоча б пом’якшити удар для дітей. Володимир наважився на розмову. Він запросив Оксану в маленьку заїжджу корчму на околиці Яворова, де вони колись, у кращі роки, пили вино й сміялися до світанку. Там, далеко від дитячих голосів і побутових клопотів, він сподівався знайти правду.
— Оксанко, я більше не можу мовчати, — почав він, дивлячись їй у вічі. — Чому? Чому ти знову так вчинила?
Оксана похилила голову. Вона знала, що ця розмова неминуча, але слова пекли горло.
— Володику, я не хотіла, — прошепотіла вона. — Іноді мені здається, що я втратила себе. Живу не своїм життям. Діти, дім, робота — усе це важливо, але я… я не знаю, ким можу бути. Хочу зрозуміти, ким є насправді.
— У якому сенсі? — Володимир насупився. — Ти мати, дружина, ти обрала це життя. Що змінилося?
— Я змінилася! — її голос затремтів. — А ти цього не бачиш.
— Давай спробуємо все з початку, — благав він. — Заради дітей. Я зроблю усе, щоб ти була щасливою. Давай спробуємо.
Вони домовилися почати наново. Того вечора вони повернулися додому майже щасливими. Діти спали, і батьки дивилися на них з ніжністю, відчуваючи, що заради цих маленьких серць варто боротися. Володимир лягав спати з надією, що ще не все втрачено.
—
Але вранці дім був порожній. Оксани не було. На телефоні чекав запис — її голос, сповнений болю й розпачу. Володимир намагався подзвонити, але номер був недоступний. Він стояв серед кімнати, стиВін опустився на ліжко, тримаючи телефон у тремтливих руках, і зрозумів, що тепер йому доведеться йти далі — самому.
