Тінь розрахунку
З перших днів, коли Соломія побачила свою свекруху, Галину Степанівну, між ними повіяв холод. Ніби невидима стіна зросла, відгороджуючи її від того тепла, яке вона так чекала від нової родини. Свекруха дивилася на неї, як на випадкового гостя, що вдерся в їх ідеальний світ. У їхньому великому домі на околиці прибережного містечка все сяяло достатком: мармурові підлоги, картини в позолочених рамах, кришталеві люстри. Але за цим блиском ховалася порожнеча — холодна й розрахункова, як вітер над Дніпром у січні.
Соломія уникала зустрічей. Її чоловік, Олег, запевняв, що мати просто «не відразу звикає до людей», але кожен візит ставав випробуванням. Розмови завжди зводилися до грошей: скільки коштує ремонт, куди вигідніше вкласти гроші, хто кому що винен. Для Галини Степанівни усе мало ціну — навіть родинні зв’язки. Соломія відчувала себе товаром, який оцінюють, але не приймають.
Минуло кілька років. Однієї пізньої ночі дзвінок розірвав тишу. Голос свекрухи, зазвичай різкий і впевнений, тепер тремтів: вона важко захворіла. Галина Степанівна благала Соломію про допомогу. Дівчина завмерла, стискаючи телефон. У пам’яті виринали роки байдужості, гіркі слова, погляди, сповнені зверхності. Їхати чи ні? Серце розривалося між образами і обов’язком. У підсумку переміг останній. Вона зібрала речі та вирушила до будинку на березі.
Соломія застала свекруху в спальні. Галина Степанівна лежала, накрита тонкою ковдрою, обличчя змарніле, очі втратили блиск. Вона скаржилася на біль, слабкість, самотність. Соломія дивилася на неї, намагаючись зрозуміти: чи це справжня слабкість, чи чергова гра? Але сумніви розвіялися, коли свекруха раптом схопила її за руку, благаючи не залишати. Соломія викликала лікарів, домоглася госпіталізації, годинами сиділа біля ліжка, домовлялася з медсестрами.
Лікування тривало тижнями. Галина Степанівна поволі одужувала. Коли її виписали, Соломія допомогла повернутися додому, прибирала, готувала. Вона чекала хоча б слова подяки, якогось знаку, що її зусилля не даремні. Але замість цього свекруха, сидячи у своєму шкіряному кріслі, холодно запитала:
— Скільки я тобі винен за все це?
Соломія завмерла, відчуваючи, як усередині щось обривається.
— Як ви можете так говорити? Я допомагала вам, бо… бо так правильно! — її голос дрижав від образу.
— Не будь наївною, — посміхнулася свекруха, але посмішка була пустою, як її слова. — Я завжди плачу за послуги. Це моя подяка. Гроші — найкращий спосіб показати, що я поважаю.
— Ви справді думаєте, що все можна купити? — Соломія стиснула кулаки. — Якби ви були справжньою матір’ю, Олег сам би про вас подбав. Вам не довелося б благати мене потайки від нього.
Галина Степанівна насупилася. Її губи здригнулися, але вона мовчала. В очах мигнуло щось — ніби образа, ніби здивування. «Чому вона мене так ненавидить? — подумала свекруха. — Я ж просто живу за своїми правилами. Хіба це злочин?»
Соломія пішла, не сказавши більше ні слова. Наступного дня на її рахунок прийшов переказ. Повідомлення від банку різало очі. Сума була щедрою, але для неї це було, як ляпас. Вона не стала повертати гроші — не через жадібність, а через втому. Спорити з Галиною Степанівною бувСоломія більше ніколи не заходила до того будинку, але іноді їй снилося, як холодний вітер розносить по місту купюрки, на яких було написано її ім’я.
