Тінь минулого: драма в сердці Олени
Олена сиділа вдома, оточена звичною тишею маленького містечка Дубове. Декретна рутина засмоктувала: дні зливалися в один кольоровий калейдоскоп дитячих колискових та домашніх справ. Але кожного вечора вона з нетерпінням чекала на чоловіка, Ігоря, щоб хоча б на хвилинку вирватися зі світу дитини та каші. Сьогодні він прийшов пізніше, зі втомленим, але дивно задумливим поглядом.
– Як справа на роботі? – спитала Олена, як завжди, з легенькою усмішкою, сподіваючись почути щось, що розбавить її день.
Ігор завмер, ніби шукав слова. Його мовчання повисло в повітрі, важке, як грімова хмара.
– Уяви, які бувають збіги, – нарешті видихнув він, нервово посміхнувшись. – Недарма ж кажуть, що Дубове – це велике село!
– Про що ти? – Олена насторожилась, відчуваючи, як мороз пробігає по спині.
– До нас на роботу прийшла нова. Як я її побачив, то аж остовпінив. Це Тетяна, уяви? Тетяна Шевченко!
Кров разом відлила від обличчя Олени. Ім’я, немов відлуння з минулого, вдарило прямо в серце, воскрешаючи спогади, які вона так старанно ховала. Сім років тому, коли вона вперше зустріла Ігоря, він був іншим – веселим, відкритим, але недоступним. Його серце належало іншій – Тетяні, тій самій, чиє ім’я зараз знову пробудило бурю.
Тоді Олена не сміла втручатися. Вона поважала чужі почуття, боячись зруйнувати чиєсь щастя. Їхні шляхи перетнулися через об’ємного друга, і іноді вона помічала, як крадькозами спостерігає за Ігорем. Він здавався ідеалом: добрий, харизматичний, з теплою усмішкою. Вона думала, якій ж таки везло його дівчині, і мріяла зустріти когось подібного. Але одного дня Ігор з’явився сам, без Тетяни, з погаслим поглядом. Виявилося, вони розійшлися – за її ініціативою.
Олена щиро співчувала, але глибоко в душі не могла стримати радості. Це був її шанс. Вона не поспішала, вичекала час, щоб переконатись, що між ними все скінчено. Через пару місяців вона запросила Ігоря на вечерю. Так почалася їхня історія. Вони знайшли спільну мову, і незабаром між ними спалахнули почуття. Через два роки вони одружилися, а ще через три в них народилася донька, з якою Олена тепер і сиділа у декреті.
Але Тетяна… Тетяна була тією, через кого Ігор колись страждав. Тією, чиє місце зайняла Олена. Усі ці роки вона боялася, що їхнє кохання – лише спосіб забути минуле. Вона сподівалася, що з часопис Ігореві почуття стали щимийшими, але тепер, коли ім’я Тетяни знову прозвучало в їхньому домі, старі страхи ожили з новою силою.
– Оце так, – лише й змогла вимовити Олена, намагаючись приховати тремтіння в голосі. – І як у неї справи?
Ігор здвигнув плечима, відводячи погляд.
– Та не говорили толком. Поздоровились, і все.
– Вона заміжня? – спитала Олена, відчуваючи, як стискається горло.
– Не знаю, – у голосі Ігоря провадилося дратівливість. – Та й мені це байдуже. Зустрілись, посміхнулись, і все. Яка мені до неї справа?
Але Олена бачила, що він нещирий. Його слова звучали як виправдання – не тільки для неї, а й для самого себе. Ревнощі, наче отрута, розливалися по її жилах. А рапше Тетяна забере його? А що, коли старі почуття спалахнуть знову? Вона пам’ятала, як сильно Ігор колись кохав Тетяну. Тоді це було щире, всепоглинаюче почуття.
Ігор, звичайно, хитрив. Йому було цікаво, як склалося життя колишньої. І, чесно кажучи, він був радий їй біля. Щось заворушилось всередині, коли їхні погляди зустрілись. Ні, він любив Олену та їхню доньку. Він не планував нічого, що могло б її засмутити. Але раптом він усвідомив, що з нетерпінням чекає наступного робочого дня, щоб знову побачити Тетяну. Просто поговорити, більше нічого. Хіба в цьому є щось погане?
Бачивши, як хвилюється Олена, Ігор спробував її заспокоїти перед виходом на роботу:
– Постараюся сьогодні раніше повернутися, ніби все зробив. Припічиш щось смачненьке?
– Звісно, – вимушено посміхнулася вона.
– Я тебе люблю.
– І я тебе, – відповіла Олена, але голос їй зрадив.
Коли двері за Ігорем зачинилися, усмішка зникла з її обличчя. Він ніколи не говорив «я тебе люблю» перед виходом. Це був тривожний знак? Чи, навпаки, хороший? Кажуть, чоловіки починають бути уважними, коли їх гризе почуття провини. Ця думка не давала Олені спокою.
Вона намагалася відволіктися, переключивши увагу на доньку, яка якраз прокинулась. Але тривога не відступала.
На роботі Ігор знову зустрів Тетяну.
– Привіт, гарно виглядаєш, – посміхнулася вона, і в її очах блиснув вогонь.
– Ти теж, – відповів він, відчуваюВони обидва знали, що наступний крок може змінити все, але чи варто ризикувати тим, що вже є.
