**Тінь Цигана на білому снігу**
Морозне, кришталеве повітря січня, здавалося, навіки впитало запах палаючих свічок з новорічної ялинки та гіркий присмак маминих нестриманих сліз. Останні дні в місті промайнули, як болючий, розмитий кадр. Оксана так тепер звали дівчинку навіть не потрапила на шкільний карнавал. Мати, крізь сльози й тремтячими руками, все ж таки дошивала їй костюм Панночки, прикрашаючи зелену сукню склярусами, що блищали, немарні смарагди. Але свята не стало. Замість нього безкінечна, колишня дорога потягом, засніжені поля за вікном, схожі на гігантську ковдру, та льодяний грудень туги під серцем.
Тато Він просто перестав існувати. Не фізично, ні. Він розчинився, зник з їхнього життя, наче його ніколи й не було. А потім прийшла бабуся, його мати, з обличчям гострим і твердим, як сокира. Її слова врізалися в память Оксани назавжди, чіткі, відточені, смертельні: «Ми терпіли тебе лише заради сина. Дерево треба рубати по собі. Повертайся-но в своє село, звідки прийшла. Аліменити він платитиме, а більше жодних контактів. Жод-них».
І ось вони на засніженому сільському майдані перед похилим, але затишним бабусиним домом. Вивантажували мізерний скарб під цілючими поглядами десятків цікавих очей. Сусіди. Вони вийшли, немарні на виставу. Одні дивилися з мовчазним, кислим співчуттям. Інші з ледь прихованим, їдким злорадством. А колись, памятала Оксана з маминих розповідей, ці самі люди майже в ноги кланялися «міщанці», що вдало вийшла заміж. Тепер бачили лише переможену, вигнану зі свого пєдесталу.
Канікули скінчилися миттєво. Нова школа зустріла її льодяною мовчанкою та колючими, вивчаючими поглядами. Вона була чужа. Біла ворона в міській сукні, з бантами, що тепер здавалися їй смішними й кричуще-наївними. Дівчатка, зграйкою галок, одразу накинулися на нову диковину.
Гляньте-но, Бурлачка у спідниці! роздався чийсь пронизливий сміх. Ноги-то, ноги! Зовсім сірники!
Оксана зігнулася, намагаючись стати невидимою, але їхні погляди прожирали її наскрізь.
Після уроків пекло продовжилося. Чистий, пухнастий сніг, який так вабив зранку, перетворився на зброю. Щільні, сліплені з ненавистю сніжки летіли в неї з усіх боків. Кожен удар був точним і жорстоким, від нього перехоплювало подих і зрадницько наверталися сльози. Вона впала на коліна, закриваючи голову руками, готова підкоритися, зникнути, розтанути тут же, у заносі.
І раптом какофонія визгів і сміхів змінилася вигуками жаху й болю.
Грузи їх, міщанко! Живіше! лунав над нею дзвінкий, бешкетний, безтурботний голос.
Вона підвела заплакане обличчя. Перед нею, заступаючи від снарядів, стояв хлопчина. Він спритн
