Сумка з речами стояла біля дверей, застебнута ніби останній штрих перед відїздом. Оксана нервово підтягувала ремінець, кидаючи швидкі погляди на сестру та сина. У передпокої пахнуло сиротою: за вікном моросив дощ, а двірник згрібав до бордюру важке листя. Їхати Оксана не хотіла, але пояснювати це десятирічному Данилові було марно. Він стояв мовчки, уперто дивлячись у підлогу. Соломія намагалася триматися бадьоро, хоча всередині її стискало тепер Данило житиме у неї.
Усе буде добре, промовила вона, насильно посміхаючись. Мама скоро повернеться. А ми з тобою поки впораємося.
Оксана міцно й швидко обняла сина, ніби поспішала зійти, щоб не передумати. Потім кивнула сестрі: ти ж розумієш. За хвилину двері за нею зачинилися, залишивши у квартирі гулку порожнечу. Данило як і раніше стояв біля стіни, притискаючи до себе старий рюкзак. Соломія раптом відчула незручність: племінник у її домі, його речі на стільці, його черевики поруч із її чоботами. Вони ніколи не жили разом довше кілька днів.
Заходь на кухню. Чайник уже закипів, сказала вона.
Данило мовчки пройшов за нею. На кухні було затишно: на столі стояли чашки та тарілка з хлібом. Соломія налила чай собі й йому, намагаючись говорити про дрібниці про погоду за вікном, про те, що треба купити нові гумові чоботи. Хлопчик відповідав односкладно, дивився крізь неї то на вікно з плямами дощу, то вглиб себе.
Ввечері вони разом розібрали його речі. Данило акуратно розклав футболки у шухляду комода, а зошити склав стопкою біля підручників. Соломія помітила: він навмисне не чіпає іграшки з її дитинства ніби боїться порушити лад чужого дому. Вона вирішила не примушувати його до розмов.
Перші дні трималися на напрузі. Ранкові збори у школу проходили мовчки: Соломія нагадувала про сніданок і перевіряла портфель. Данило їв повіл
