Оксана готувала вечерю, розкладаючи столові прибори для себе та чоловіка. Вечір обіцяв бути спокійним, затишним, аж раптом тишу порвав різкий дзвінок у двері. Гостей вони не чекали, і цей звук застиг у повітрі, ніби передвісник чогось несподіваного.
— Іване, відчини, будь ласка, хто це? — гукнула Оксана з кухні, витираючи руки об рушник.
Іван, відірвавшись від телевізора, неохоче підвівся й пішов до дверей. Відчинивши, він завмер, не вірячи очам.
— Тітонько Ганно? Звідки ви взялися? — у його голосі була щира здивування. Перед ним стояла старша сестра його покійної матері, жінка, яку він не бачив роками.
— Добрий вечір, Іванку. Ось, вирішила вас провідати. Чи можу зайти? — Ганна посміхнулась, але в очах мигнула тінь втоми.
— Звичайно, заходьте! — Іван відступив, пропускаючи гостю. — Чому не попередили? Я б зустрів вас на вокзалі.
— Так, спонтанно вийшло, — відповіла вона, обережно ставлячи на підлогу важку сумку. — Була у твоєї сестри у Львові, а тепер ось до вас, до Києва, приїхала.
Оксана, почувши голоси, вийшла з кухні, поправляючи фартух. Побачивши гостю, вона легенько нахмурилася.
— Доброго здоров’я, Ганно Михайлівно! Оце так несподіванка… Вечерятимете з нами?
— Не відмовлюся, дякую, — відповіла жінка, направляючись у ванну, щоб вмити руки.
Оксана кинула на чоловіка допитливий погляд, ледве стримуючи роздратування.
— Я й гадки не мав, що вона приїде, — шепотом виправдався Іван.
— І надовго вона до нас? — Оксана схрестила руки. — Нам ще її по місту возити, годувати? Навіщо вона взагалі з’явилася?
— Заспокойся, зараз усе з’ясуємо, — Іван знизав плечима, намагаючись не загострювати.
Повернувшись, Ганна Михайлівна поставила на стіл сумку з гостинцями.
— Ось, привезла вам із селі: мед свіжий, сусідський, часник, трави різні. У вас у місті за таке, певно, цілий статок беруть. Ну, розповідайте, як живете? Як синок ваш?
— Живемо, як усі, — почав Іван. — Квартиру в іпотеку взяли, працюємо, крутимося. Дмитро у десятій класі, захопився програмуванням. Незабаром із тренування повернеться. А у вас як справи?
— Молодці, що квартиру взяли, — кивнула Ганна. — А я ось вирішила рідню навідати. Після смерті вашої мами, Іване, зв’язок із вами ледве не зник. Ви до міста не приїжджаєте, справ багато, розумію. А мені самій у селі сумно. Старість, як кажуть, не радість…
— Котлети у вас, Оксанко, просто смакота, — додала вона, відкушуючи шматочок. — І квартира затишна, молодці.
— А надовго ви до нас? — обережно запитала Оксана, намагаючись приховати нетерпіння. Іван кинув на неї осудливий погляд.
— На дні три, — відповіла Ганна. — Хочу місто ваше подивитися, давно не була. А потім далі поїду. Побачуся з вами, із Дмитром. Ти, Оксано, така красуня, і господиня чудова.
Оксана вимушено посміхнулася. КДвері знову зачинилися, і всі опинилися в тій самій кімнаті, де несподіваний гість лишив по собі загадкову тишу.
