— Перейдемо на «ти», — тихо сказав Євген прямо до вуха. Марійка відчула на скроні його подих. По шкірі пробігли мурашки…
— Оленько, подивись, чи є ще хто в коридорі? Хотіла сьогодні вийти раніше. У мами день народження, — сказала Марійка.
— Зараз, Марійко Євгенівно. — Молоденька гарненька медсестра встала зі столу, відчинила двері кабінету й виглянула в коридор. — Нікого нема, Марійко Євгенівно. І за записами усі пройшли, я перевірила, — посміхнувшись, повідомила Оленка.
— Добре. Якщо хто прийде, запиши на завтра чи нехай йдуть до сусіднього кабінету, до Тетяни Миколаївни.
— Ідіть, я посиджу, все зроблю, не хвилюйтесь, — заспокоїла Оленка. — Завідувачка поліклініки у відрядженні, якщо що, я вас прикрию.
— Дякую. Що б я без тебе робила? — Марійка взяла сумку, окинула поглядом стіл, чи забула телефон, і пішла до дверей. — До завтра, Оленько.
— До побачення, Марійко Євгенівно. Ой, поспішайте, ось як затемніло, от-от дощ почнеться.
— Та? А мені ще за квітами зайти треба. Ну, я побігла, — сказала Марійка, уже виходячи в коридор.
Вона швидко переодягнулася, плащ надягала вже на сходах.
— Марійко Євгенівно, ви вже йдете? — внизу біля реєстратури її зупинила літня жінка.
— Добрий день. Можете до завтра почекати? Я поспішаю, — поправляючи комір плаща, відповіла Марійка, направляючись до виходу.
— Марійко Євгенівно, Софійка тільки вас слухає. Зайдіть, поговоріть з нею, заспокойте. Увесь час плаче, — поспіхом говорила жінка, не відступаючи від Марійки.
— Завтра в мене вечірній прийом, вранці на виклики піду й зайду до вас. А зараз мені бігти треба, вибачте. — Марійка вийшла з будівлі поліклініки, зійшла з ґанку й глянула на небо.
Величезна чорна хмара наповзала на місто. Здавалося, зараз своїм величезним черевом вона зачепить за дахи, лусне й обрушить потік води на місто.
Коли Марійка підходила до квіткового кіоску, перші важкі краплі впали їй на плечі. Варто було стати під козирок, як дощ посилився.
— Не хвилюйтеся, я добре запакую букет, — сказала продавчиня квітів.
Поки вона запаковувала у щільний целофан улюблені мамині гербери, Марійка з тривогою поглядала, як від зупинки один за одним від’їжджали автобуси. Нарешті вона отримала букет, розрахувалася й побігла до зупинки, прикриваючи голову квітами.
Дощ розійшовся не на жарт. На зупинці залишилася лише Марійка. Добре, що вкриття є. Парасольку вона забула, і поки добігла до зупинки, сильно промокла.
Автобуса все не було. Треба було перечекати в поліклініці, поговорити з бабусею Софійки, — запізно шкодувала Марійка за своєю поспішністю. Вона здригнулася від холоду й відійшла далі під навіс. Повз неї мчали машини, розбризкуючи швидко утворені на дорозі калюжі.
«Де ж він застряг? Як недоречно цей дощ», — думала Марійка, дивлячись у той бік, звідки мав приїхати автобус. Раптом біля тротуару зупинився чорний джип. Марійка з заздрістю подумала, ось би в неї був такий. «Добре мати машину, не треба чекати автобуса…»
Скло з боку пасажирського сидіння опустилося, і Марійка побачила чоловіка. Вона не відразу зрозуміла, що він звертається до неї.
— Сідайте в машину. Там аварія, автобуси стоять.
Поки Марійка вагалася, чоловік відчинив передні двері. Вона сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло й сухо. Навіть шуму дощу не чути.
— Вам куди? — спитав чоловік, дивлячись на Марійку.
Приблизно її років, симпатичний, у діловому костюмі. Марійка зніяковіла. «А я схожа на мокру курку».
— На Печерський узвіз, — сказала вона.
— Добре, мені в той же бік.
Від чоловіка віяло такою впевненістю й чоловічою харизмою, що Марійка з недовірою поглянула на нього. На маніяка не схожий, респектабельний, очі розумні. «Йому тільки в серіалах героїв-коханців грати», — подумала вона. Машина плавно рушила з місця, непомітно набираючи швидкість. У салоні приємно пахло шкірою й його дорогим парфумом. І безперервно щось пікало.
— Пристебніться, — попросив чоловік.
Марійка довго й незграбно пристібалася, потім поправила букет на колінах.
— Скажіть, чому ви вирішили мене підвезти? — спитала вона, дивлячись, як склоочисники ритмічно змахували з лобового скла струмені води.
— Вже сказав — аварія. Автобуса довелося б чекати довго. А ви з квітами — значить, їдете у гості. До того ж, як виявилося, нам по дорозі. — Він кинув швидкий погляд на Марійку.
«Так не буває. Такі чоловіки не підвозять простих смертних», — хотіла сказати вона, але промовчала.
— Ваше обличчя мені знайоме. Ми з вами десь зустрічалися. У мене гарна пам’ять на обличчЗустрічі вони продовжували, поки одного весняного вечора, стоячи на тому самому Печерському узвозі, Євген не сказав просто: «Давай більше нікуди не поспішати».
