— Соломійко, ну скільки можна! — розгукався у коридорі голос сусідки. — Знову ревиш? Через стіну чую! Що цього разу трапилось?
Соломія витерла сльози рукавом халата і неохоче відчинила двері. На порозі стояла Ганна Іванівна, тримаючи пакетик із пампушками.
— Та все як завжди, тітко Ганно… Знову на роботі начальство… — почала було Соломія, але сусідка рішуче зайшла в кімнату.
— Годі скиглити, дівчино! — відрізала Ганна Іванівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі років? Сорок два? А поводишся як школярка! Сідай, чай питимемо й поговоримо по-людськи.
Соломія слухняно пройшла на кухню. Ганна Іванівна, незважаючи на свої сімдесят п’ять, була жвавішою за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною та гострим поглядом, вона не терпіла нявкання та жалю до себе.
— Розказуй, що там у тебе знову сталося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без сліз, до діла.
— Та розумієте, тітко Ганно, — Соломія сіла на табурет, згорбившись, — директор сказав, що мене можуть скоротити. Економлять на зарплатах, а я працюю бухгалтером лише два роки. Стаж маленький, от і під скорочення потрапляю першою.
— І що ти робиш? — спитала Ганна Іванівна, дістаючи з шафи чашки.
— Що я можу зробити? Чекаю, поки звільнять. Резюме написала, але кому я потрібна у мої роки? Молодих вистачає. Та й досвіду особливого нема…
— Стоп! — Ганна Іванівна різко обернулася до Соломії. — Ось це і є твоя проблема! Ти відразу здаєшся, навіть не спробувавши щось змінити. Думаєш, директор від гарного життя людей звільняє?
— Та що я можу…
— Можеш багато! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Пам’ятаю, як ти маму до останнього дня виходжувала, не скаржилася. А тепер через якесь звільнення в паніку впала.
Соломія хотіла заперечити, але Ганна Іванівна вже розливала чай по чашках.
— Слухай сюди, — продовжила вона, сідаючи напроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на заводі працював. Коли завод закрили, йому було п’ятдесят вісім. Теж думав, що все, кінець, кому старий потрібен. А я йому кажу: годі нюни розводити, роби щось! І що думаєш? Пішов у слюсарі до приватника, потім свою майстерню відкрив. Аж до пенсії людям техніку лагодив.
— Та це ж чоловік, — зітхнула Соломія. — А я…
— А що ти? — спалахувала Ганна Іванівна. — Руки в тебе є? Голова на плечах? То чого ж ти як розмокла ковбаса поводишся?
Соломія замовкла, машинально помішуючи чай ложечкою. Ганна Іванівна права, звісно. Але як пояснити цей страх, цю невпевненість, що накатує щоразу, коли треба щось вирішувати самостійно?
— Тітко Ганно, а ви… ви ніколи не боялися? — тихо спитала Соломія.
— Боялася, звісно! — розсміялася жінка. — Хто не боїться? Коли чоловіка на війну провожала, думала, з розуму зійду від страху. Коли дітей народжувала, теж страшно було. Але страх — це нормально. Головне — не давати йому собою керувати.
— Не знаю, не знаю… — похитала головою Соломія. — Мені здається, я нічого не вмію, крім як папірці перебирати.
— Дурниці! — відмахнулася Ганна Іванівна. — Пам’ятаєш, як ти мені комп’ютер настроїла? А сусідці з п’ятого поверху податки рахувати допомагала? І скільки разів ти мені різні договори пояснювала, коли я дачу продавала?
Соломія задумалася. Справді, вона часто допомагала сусідам із документами, розрахунками, податками. Люди зверталися до неї поСоломія подивилася на сусідку, і в її очах з’явилася тверда рішучість — вона зрозуміла, що час плакати минув, і тепер настав час діяти.
