Си́дію на кухні й, як завжди, мовчки п’ю чай — але всередині мене бушує гроза.
У невеликому містечку під Полтавою, де степовий вітер несе запах волі, моє життя в 52 роки перетворилося на тиху битву. Мене звуть Ганна Михайлівна, і живу я у своїй двокімнатній хаті з сином Олегом та його дівчиною Соломією. Три місяці ми тіснимося втрьох, і кожного дня я відчуваю, як мій дім, моя твердиня, стає чужим. Брудний посуд на столі — це не просто безлад, а символ мого самітнього болю.
Мій син, мій дім
Олег — моя єдина дитина, моя гордість. Я виростила його сама після смерті чоловіка, вкладаючи всю любов і силу. Він виросив добрим, але трохи легкодушним. У 25 років він зустрів Соломію, і я раділа за нього. Вона здавалася чемною: усміхнена, з довгим косам, завжди віталася ввічливо. Коли Олег сказав, що Соломія переїде до нас, я не заперечувала. «Мамо, це тимчасово, поки не знімемо своє», — обіцяв він. Я лише кивнула, думаючи, що зживуся з ними. Як же я помилилася.
Моя оселя — двокімнатна, затишна, повна спогадів. Тут я раділа першим крокам Олега, тут ми з чоловіком мріяли про майбутнє. Але тепер вона стала тісною кліткою. Соломія й Олег зайняли велику кімнату, а я жмурюся в маленькій, де ледве поміщається ліжко. Я стараюся не заважати, але їхня присутність давить. Вони живуть, ніби мене нема, а я, немов тінь, мовчки спостерігаю за їхнім життям.
Брудний посуд і байдужість
Кожного ранку я си́джу на кухні, п’ю чай і дивлюся на ку́пу брудної посу́ди, залишеної після їхнього сніданку. Соломія готує яєчню, Олег п’є каву, вони сміються́, а потім йдуть — на роботу́, до дру́зів, по свої́х справах. А я залишаюся з їхніми тарілками, ча́шками, крихтами́. Я мию, бо не терплю безладу, але щоразу відчуваю, як у мені накипає образа. Чому вони не думають про мене? Чому не прибира́ють за собою? Я не їхня́ покої́вка, але вони, здається, гадають інакше.
Соломія ніколи не пропонує допомогти. Вона може пройти повз мене, базікаючи по телефону, навіть не привітавшись. Олег, мій хлопчик, який колись обіймав мене щоранку, тепер ледве помічає. «Ма́мо, все гаразд?» — кидає він, вибігаючи з хати, і я киваю, ховаючи біль. Їхня байдужість — як ніж. Я почуваюся неви́димою у власному домі, де кожен кут пропитаний моїми спогадами.
Таємний біль
Я намагалася поговорити з Олегом. Одного разу, коли Соломії не було вдома, я сказала: «Сину, мені важко. Ви не прибираєте, не допомагаєте. Я почуваюся чужою». Він подивився здивовано: «Ма́мо, та ти ж сама́ завжди все робиш. Соломія втомлюється, я теж. Не чіпай». Його слова ранили. Невже він не бачить, що я теж втомлююсь? У 52 роки я працюю продавчинею у крамниці, ношу коробки, стою на ногах цілий день. Але для них я — лиш фон, який має бути зручним.
Я почала помічати, що Соломія переставляє мої речі. Мої́ каструлі, мої́ фотографії, навіть моя улю́блена скатертина — тепер усе «не так». Вона робить це мовчки, але я бачу в її оча́х: вона хоче бути господинею. А я? Я — зайва́. Моя подруга Оксана каже: «Ганно́, вижен їх! Це твій дім!» Та як вигнати власного сина? Як сказати йому, що його дівчина робить моє життя нестерпним? Я боюся втратити його, але ще більше́ — боюся втратити себе́.
Остання кра́пля
Вчора Соломія залишила не лише посуд, а й мокрі рушку́ на дивані. Я попросила її прибрати, а вона лише фуркну́ла: «Ганно Михайлівно, я поспіша́ю, потім розберусь». Вона не розібралася. Олег, як завжди, промовчав. У той момент я зрозуміла́: більше не можу. Мій дім — це не їхній ночівни́й приту́лок, а я — не їхня́ прислуга́. Я хочу повернути своє́ життя, свій спокій, свою́ гідність.
Я ви́рішила поговорити з Олегом на серйо́зно. Скажу́, що вони мусять поважати мій дім або шука́ти своє помешкання. Це буде важко — я знаю, що Соломія на́строїть його проти мене, знаю, що він може обра́зитись. Але я не можу́ більше мовча́ти, си́дячи над ча́шкою чаю, коли моя́ душа́ кричить. Я заслуго́вую поваги, навіть якщо заради цього доведеться пожертвувати миром у родині.
Мій шлях до волі
Ця історія — мій крик про право бути почутою. Олег і Соломія, мабу́ть, не хочуть мене ображати, але їхня байдужість мене знищує. Я віддала синові все, а тепер почува́юся чужо́ю у своїй хаті. Я не знаю, як складеться наша розмова, але знаю, що більше не буду тінню. У 52 роки я хочу́ жити, а не хова́тися за брудною посудою. Нехай цей крок стане моїм порятунком — або моєю битвою. Я — Ганна Михайлівна, і я поверну́ собі свій дім.
