Ти просто вигідний. Поки не знадобишся — забудуть.
Іван приїхав за дружиною до тещі — забрати додому після чергової «невеличкої сварки». Зупинив машину біля старого дев’ятиповерхового будинку, поправив комір і пішов до під’їзду. Він уже майже дійшов до дверей, коли раптом помітив когось біля вікна на першому поверсі. Серце тьохнуло.
— Мамо? Що ти тут робиш? — здивовано запитав він, впізнавши свою матір.
— Тихіше, — прошепотіла Надія Степанівна, — йди сюди.
— Що сталося? — нахмурився Іван.
— Просто підійди й послухай, — показала мати на розчинені кватирку.
З квартири тещі лунали жіночі голоси. Говорили голосно, не соромлячись. Це була Марічка — його дружина — та її мати.
— Мам, ти б бачила, як вони перелякалися. Особливо та — з очима на мокрому місці. «Я винна, не вберегла онука!» — Марічка реготала. — Все йде за планом. А мій Іванко — просто подаруночок: ледь що — біжить рятувати, як песик. Навіть у лікарню повіз. Я ж знала, що якщо не притисну його цією «вагітністю», то ніколи не дочекаюся пропозиції.
— Марічко… ну це ж підло, — невпевнено заперечила її мати.
— Мамо, та ти нічого не розумієш. Зараз головне — отримати від нього квартиру. У них ж трикімнатна в центрі, не забувай. Я їм уже казала — треба з’їжджатися, раз на дитину чекаємо. А потім як-небудь поступово підіпхнемо старих. Головне — Іван усе з’їсть. Він же не з тих, хто гучно хлопає дверима. Його можна тихо, м’яко… направляти. Як треба мені.
Іван стояв, ніби йому з грудей вирвали серце. Він слухав кожне слово, не маючи сили ворухнутися. Поряд мати стиснула його руку.
— Ти чув? — тихо запитала вона.
Він кивнув. Обличчя стало білим, як папір.
— Ходімо.
Вони піднялися до квартири. Іван різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Марічка, вся сяюча — мабуть, ще під враженням власної промови.
— Коханий! А ти чого так рано? — промовила вона, натягнуто посміхаючись.
— Промов не збирай. Я сам їх тобі привезу, — спокійно сказав Іван. — І завтра я подаю на розлучення.
— Що?.. Ти з глузду з’їхав? Чому?
— Бо все почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я вигідний. Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Марічка спробувала щось сказати, але слова застряли в горлі.
Надія Степанівна лише кинула в бік колишньої невістки:
— А я ж себе докоряла. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільну мову. А видиш, серце матері все відчуває. Просто не хотіло бачити.
Вони пішли. Іван не обертався. В грудях наче полегшало — наче, нарешті, зняв з себе важкий тягар. Він ішов мовчки, а поруч мати — вперше за багато років — нічого не говорила, лише стискала його долоню в своїй. Мовчазна підтримка, яка значила більше за будь-які слова.
