У тебе ж сімї немає, залиш дім сестрі, їй зараз важче, каже мама. Тобі легше, а Лесина має трьох дітей, мусиш зрозуміти.
Чого ти така невесела?
Леся присіла поруч на диван, тримаючи чашку соку. Діти насипали галасу навколо столу, її чоловік вів жваву розмову з тещею, розмахуючи виделкою із шматком торта.
Усе нормально, відвертаюся. Просто втомилася. Робота сьогодні була жахлива.
Леся усміхається, прибирає пасмо темного волосся за вухо.
Вже кілька днів хочу поговорити з тобою. Про татовий дім.
Слухаю.
Вона нахиляється ближче, говорить тихіше.
Ми тут з чоловіком подумали… Для чого тобі й твоєму чоловіку той будинок у селі? Ви живете удвох, маєте квартиру в Києві. А ми втрьох із дітьми тулимося в орендованій двійці. Якщо переїдемо буде свіже повітря, двір, місця вдосталь.
Я мовчу, дивлюсь на племінницю, яка задуває свічки на торті. Шість років. Найстарша.
По суті, тобі той дім не потрібен, продовжує Леся, тільки клопіт. Дах тече, паркан завалився, ремонту не кінця й краю.
«І як ви це потягнете?» промайнуло в мене в голові. Але теж мовчу.
Мама вважає, що так буде правильно, додає сестра. Нам дарувати не треба, просто відмовся від своєї половини. А там уже домовимося.
Киваю, хоча всередині щось стискається.
Дорогою додому мій чоловік, Сергій, мовчки кермує.
Що трапилося?
Хочуть, щоб я відмовилася від своєї частки дому.
Тобто, просто віддала?
Так. Мовляв, їм потрібно більше, а ми й так усе маємо.
Все?! гірко посміхається він. Наша однокімнатна в іпотеці?
Наступного дня дзвонить мама.
Подумала вже?
Думати нема що. Дім наполовину мій.
Все про права своє говориш, сердиться мама. А сімю не рахуєш? У них троє діток, а ти сама.
Наша квартира під іпотекою. Ми ще десять років виплачуватимемо.
А у них навіть такої немає.
Останні місяці я доглядала за татом. В лікарню возила, ліки купувала. А Леся прийшла лише двічі.
Ти ж старша. Мусиш розуміти. У тебе більше свободи.
Свобода. Це слово боляче вганяється у серце.
Ввечері сиджу на кухні з чаєм.
І мама хоче, щоб ти віддала? питає Сергій.
Так.
Наступного дня бачуся з подругою Юлією.
Коли Леся тобі востаннє допомогла? питає вона.
Я не можу згадати.
Вони хоч знають, скільки ви витратили на ЕКЗ?
Ні.
Майже мільйон гривень. І жодної вагітності. А все одно думають, що тобі просто.
Вирішую поїхати в той дім.
Їду сама.
Зарослий двір. Рипучі двері. Запах пилюки та спогадів.
Знаходжу зошит із татовим почерком записи про ремонт. Він все планував, та не встиг.
Яблуня, яку ми посадили вдвох, коли мені було шість.
Цей дім не просто майно. Це память.
Коли мама приходить і знову каже:
Тобі легше, в тебе немає родини
Я не мовчу.
Три спроби ЕКЗ. ТРИ.
І вперше вимовляю:
Дім мій. Я його не віддам.
Настає тиша. Але вона вже не порожня. Вона визвольна.
Весна цього року рання.
Сусідка шепоче:
Він і чекав тільки тебе.
Я сиджу на веранді, з татовим светром на плечах, з чайною чашкою перед квітучою яблунею.
Це мій дім.
Не тому, що поступилася.
А тому, що маю право.
