Розповім історію, яка сталась в моїй родині. Вона не сумна, та й не весела. Буденна. Проте, я сподіваюсь, що вона стане уроком для багатьох людей.
Нас було четверо — я, сестра, мати та батько. Я найменша, тому деякі речі мені просто розповідали. Зараз мені вже біля тридцяти, сестра старша на п’ять років. У батьків різниця у віці також п’ять років. Виходить ніби п’ять, це число для нашої родини.
Життя моїх батьків так склалося, що вони все тягнули самі. Коли вони одружились, та переїхали до свого житла, вони мали тільки дві подушки з укривалом, дві ложки, дві тарілки та один ніж. Як завжди мої батьки кажуть “не багато, проте все було тільки нашим”. Далі тато працював водієм, а мама швачкою. Коли вона завагітніла сестрою, тато змінив роботу, та почав працювати вахтами. Коли вже народилась я, він пішов на державну посаду. Пропадав там цілими днями. Так вони змогли побудувати великий двоповерховий будинок, завели город та хазяйство. Тато так і продовжив працювати, а мама займалась нами та господарством. З часом, темп роботи тата зменшився. Але він все так само пропадав постійно десь. То з друзями на охоті, то на рибалці, а то ще десь… Вдома все так само тягнула мама. Тату було зручно. Він просто приносив гроші додому, та на цьому все. В п’ятдесят п’ять по стану здоров’я він вийшов на пенсію. Здавалося б, що життя мами мало б полегшитись, та ні. Він звик, що вона робить все сама. Не хотів рахуватися з обов’язками вдома.
Мама рано вставала, щоб піти погодувати всіх жителів двору, приготувати смачний сніданок, та поки не пече сонце, прибрати грядки. Тато ж спав, або дивився телевізор. Потім просинався, сідав в машину і їхав у своїх справах. Чесно сказати, я досі не впевнена, що він знає, де в шафі знаходяться його труси. Мама робила все, та не змішувала його працювати. Йому було так зручно. Він же вже старий, все ж таки на пенсії. Всі мають годити йому.
Ми всі дійсно вдячні тату за все, що він нам дав. Що виростив в достатку, та відмовляв тільки тоді, коли на це була важлива причина. Але ж так не можна. Ми з сестрою з маленького віку намагаємось мамі допомагати по можливості. Але я вийшла заміж, вже маю свою дитину. У сестри також своє життя, мама залишилась сама зі всієї роботою. Вона ж також не молодшає, з кожним роком все важче все доглядати.
Якось вийшло, що мама дуже захворіла. Вона не могла нічого робити понад місяць. Сил просто не було, постійний головний біль та сильна ломота. Всі справи лягли на батька. За правилами ми також не могли приїхати допомогти. Він буквально декілька днів пожив по режиму мами, та сказав, що так жити нереально. Це все занадто важко. Ось чому це йому стало зрозуміло тільки в критичній ситуації?! Як в народі кажуть, краще пізно, ніж ніколи, проте є багато “але”…
Після цього випадку батька ніби поміняло. Він нарешті зрозумів, як багато робить мама, та що вона не просто є поряд, вона невіддільна частина його життя. Без неї не було б його такого, та всього того, що вони разом мають. Потрібно цінувати своїх близьких завжди. Ніколи не знецінювати їхні старання та почуття. Вже нарешті стерти ці совкові установи та йти по життю разом, міцно тримаючись за руки.
