— Нас Олег і Марічка запросили до себе, — оголосив Ярослав під вечерю, навіть не поглянувши на дружину. — Завтра йдемо.
— Може, спекти щось? Наприклад, пиріг із вишнями? Ніяково ж із порожніми руками, — запропонувала Оксана.
— Не треба. Марічка чудово готує, — махнув рукою чоловік. — Хай буде вино та фруктів трохи, цього досить.
Оксана кивнула, але в середині в неї все закипіло. Так, вона не кулінарна майстриня, і часу зараз немає — малий син, все на ній. Але ж вона старається, і готує, і прибирає. Просто не всім це помічати треба.
Марічку вона бачила лише раз, на корпоративі, і то мимохідь. А тепер — іти в гостину, наче за наказом, ще й з натяками на те, що чужі жінки кращі.
У суботу ввечері Оксана причепурилась, уклала волосся — все ж приємно вийти в люди. Залишили сина у бабусі й поїхали.
Квартира в Марічки та Олега справді була бездоганною. Скрізь блиск, затишок, пахло печеною картоплею й свіжим хлібом. Оксана потай оглянулася — у них теж дитина, але жодної іграшки, ані крихтинки на підлозі. І Марічка виглядала так, ніби щойно з салону.
— У вас так затишно! — ввічливо сказала Оксана.
— І чисто, — вставив Ярослав. — Не те що в нас. Оксанко, ось з кого треба брати приклад!
Усі засміялися, крім Оксани. Їй стало боляче. Вона зітхнула й стиснула губи. Хотілося піти просто зараз, але ввічливість не дозволяла.
За столом розмова йшла легко, доки Ярослав не почав захоплюватися Марічкою: і їжу готує, і виглядає ідеально, і чоловікові сорочки прасує.
— Оце дружина! — вигукнув він. — От би мені таку!
— А я? — не витримала Оксана.
— Ну що ти, ти теж нічого… просто Марічка — еталон. Не ображайся.
Оксана встала й пішла у ванну. Зачинилася й заплакала. Він порівнює. Принижує. А вона — все для нього.
Вона повернулася до столу, вдаючи, що все гаразд.
Але тут втрутилася сама Марічка.
— Ярославе, якщо тобі так подобається, як я виглядаю, можеш брати приклад з Олега. Він сидить із сином, коли я ходжу у спортзал, до косметологині чи просто по магазинах. А ти залишаєш Оксану саму й ще й нарікаєш?
Ярослав зніяковів, але спробував пожартувати:
— Ну… не всім же бути такими ідеальними.
— Оксана теж могла б бути ідеальною, якби не тягнула все сама, — не відступала Марічка. — Може, якби ти іноді допомагав, у вас би і порядок був, і сили на себе залишалися.
— Це що, ви на мене нападаєте? — розлютився Ярослав. — Я ж просто подарував комплімент!
— Ні, ти принизив дружину. Весь цей час. А компліменти Марічці — не привід соромити Оксану, — різко сказав Олег. — Ти навіть не зрозумів, як їй було важко це слухати.
— Оксано, скажи їм! — звернувся до дружини Ярослав. — Поясни, що все нормально.
Вона подивилася на нього. Усміхнулася, але очі були порожніми.
— Ні, Ярославе. Все не нормально. Ти мене принижуєш. Постійно. Я втомилася.
— Значить, тепер ти проти мене?! — прошипів він. — Пішли звідси. Ганьба.
— Якщо що, телефонуй, — тихо сказала Марічка, коли Оксана прощалася.
У таксі Ярослав завив від злості. Вдома продовжив. Вже зі звинуваченнями: «Вони тебе налаштували! У нас усе було добре!»
Але Оксана не кричала. Не виправдовувалась. Вона просто готувалася до завтрашнього ранку — до моменту, коли подасть на розлучення.
Через місяць вона вже працювала. Сина взяли до садочка. А вона зітхнула з полегшенням. Стало легше. Ніхто не порівнює. Ніхто не докоряє. І вона більше не боїться тиші в квартирі. Тиша — не порожнеча, а свобода.
