«Ти вже вирішив за мене?!» — історія одного нікчемного весілля
Оксана сиділа за столиком у затишному ресторані в самому серці Львова, чекаючи свого нареченого Богдана. Він сьогодні був яким-схвильованим, кожні хвилини діставав телефон і нервово позира́в на екран.
— Богдане, що з тобою? Щось не так? — спитала вона, намагаючись не показувати тригоду.
— Почекай трохи, зараз усе поясню. Тільки батьків чекаємо… — відмахнувся він.
— Яких батьків?
— Моїх. І ще двоє людей з ними. Ми ж не просто вечеряти прийшли — треба дещо обговорити.
Оксана відчула, як їй стиснуло груди. Вона знала Богдана вже півроку і вміла вгадувати його «серйозні розмови» по тону. І вони ніколи не закінчувалися нічим добрим.
За кілька хвилин до столу підійшли батьки Богдана — Василь Іванович і Наталя Петрівна, а за ними — незнайомі чоловік і жінка.
— Знайомтеся: це Тарас і Софія, — усміхнувся Богдан. — Вони хочуть зняти вашу квартиру.
— Мою… квартиру? — Оксана ледве не випустила виделку з рук.
— Звісно! Вони готові платити 25 тисяч гривень на місяць. А ми після весілля переїдемо до моїх батьків. В них будинок за містом, місця вистачить. Навіщо квартирі стояти пусткою? Хто-ха платитиме за неї!
Оксана відчула, як пальці похололі. Богдан, не помічаючи її стану, дістав із папки документи.
— Ось, я все вже узгодив з банком. Переоформимо твою іпотеку на нас двох — ставка буде нижічче. І платити легше.
— Ти… успів усе вирішити? — голос Оксани затремтів. — Навіть не спитавши мене?
— Та годі тобі, як дитина! — втрутилася Наталя Петрівна. — Богдан піклується про ваше майбутнє. Ви ж вже майже родині!
Тарас і Софія переглянулися.
— Перепрошуємо, а квартира на вас оформлена? — спитала Софія в Богдана.
— Поки що ні, але…
— Тоді, вибачте, але нам такі умови не підходять, — сухо відповів Тарас. — Ми не знали, що господиня навіть не в курсі. Усього доброго.
Вони підійшли і пішли, залишивши за столом незграбну мовчазність.
— Ось, — обурилася Наталя. — Таких порядочних людей відпустили! І все через твої істерики, Оксано!
— Істерики? — Оксана повільно підвелася. — Це не істерика. Це моє право — вирішувати, що робити з моїм помешканням.
— Ти що, серйозно?! — Богдан зблід. — Ми ж усе спланували!
— Ти усе спланував. За нас обох. Без мене. І я не збираюся будувати майбутнєм з людиною, яка вважає це нормою.
— Оксано, давай спокійно…
— Ні. Весілля не буде.
Вона вийшла з ресторан, не озираючись. І більше не відповідала на жоден дзвінок.
А вдома, сидячи на підвіконні з глибо̀кою гарячої́ ромашки в долонях, вона лише подумала:
«Краще сама — але з повагою до себе, ніж із тим, хто її не вартий».
