Часом у житті трапляються ситуації, коли треба знайти вихід просто зараз. Оце зі мною й сталося нещодавно.
Моєму сину вже чотири роки, і для мене він просто ідеальний. Не скажу, що він дуже слухняний ну, а які діти слухняні? Всі вони трохи бешкетники. Ще й другу дитину чекаю, і саме через це й піднявся весь цей рух.
Коли я прийшла на черговий огляд до гінеколога, мене направили у лікарню. Лікарі порадили покластися на лікарів, бо була причина для занепокоєння. Відкладати не можна було взагалі. Питання стало руба: з ким залишити сина?
Чоловік на той момент був на роботі у закордонному відрядженні, повинен був повернутись лише через десять днів. Батьки також удень працювали в приватній компанії, сильно зайняті. Інших рідних поряд не було. Тоді моя бабуся сказала, що допоможе. Пообіцяла сидіти з малим, поки я в лікарні. Я, якщо чесно, переживала, як це буде їй вже сімдесят, а малий такий жвавий! Навіть не знала, чи впорається
Але вирішили так: вдень з ним бабуся, а ввечері після роботи підтягуються мої батьки вони теж хотіли з внуком побути. Так і домовились.
А я все рівно хвилювалася, бо мова ж про мою дитину, хоч і розуміла іншого вибору немає. Дзвонила бабусі по пару разів на день, питала як вони там. Та диво вони реально з малим знайшли спільну мову! Одна неділя, як одна хвилинка, пролетіла. Уже приїхав чоловік, забрав малого.
Я мала вже скоро бути вдома, як тут дзвонить сестра, з обуренням у голосі. Вона теж має донечку, їй лише два роки. І каже, що як тільки не намагалась умовити бабусю посидіти з її дочкою дарма. Бабуся вперлася: Маленька ще, не зможу. Сестра аж ледь плакала, просила залишитись з донькою, але бабуся не погодилась.
Вона мені аж дорікнула: Ти просто використовуєш бабусю!
Я їй відповідаю: Я ж у безвихідній ситуації була! Не могла ж сина з собою в лікарню забрати! До того ж і в тебе питала, чи не підстрахуєш ти відмовилась. А коли хотіла, щоб твоя доня побула в бабусі, то щоб сама відпочила й сходила на манікюр! Це, повір мені, трохи інше. І двохрічну дитину залишати на старшу людину ризиковано. Як таке можна так порівнювати? Краще до своїх батьків її води.
А вони не хочуть з нею сидіти! сердиться сестра. Я змушена все сама!
Я вважаю, сестра не права. Бо різниця між дворічною й чотирирічною дитиною суттєва. Якби в мене був вибір, я теж не везла б сина до бабусі. Але що вдієш, коли немає варіантів. А сестра тепер вважає, ніби я зраджую родинуЗ того часу я зрозуміла головне: іноді навіть у найзаплутаніших ситуаціях знаходиться вихід, якщо є довіра й взаєморозуміння. Бабуся змогла дати малому не лише догляд, а й тепло, якого йому так бракувало, поки я у лікарні думками була разом із ними.
Через кілька днів я повернулась додому. Мій старший син одразу кинувся в обійми й гордо похвалився: Я допомагав бабусі! Ми варили борщ і читали книжку про дракона! Я бачила він подорослішав за цей тиждень.
І якось увечері, коли ми всією родиною сиділи за столом, бабуся раптом тихенько сказала: От би всі діти були такі допитливі, як ваші Ви ж, дівчатка, не сердьтесь одна на одну. Коли настане ваш час допомагати допомагайте з любовю. А решта минеться
Мені здалося, що в цій простій фразі ховається справжня мудрість нашої родини. Ми зовсім різні, сваримось і миримось, змагаємося й підставляємо плече. Але в найважчий момент відкривається те, що головне бути разом.
І вже перед сном, коли я обіймала своїх дітей, подумала: от вона, сімя. Не завжди ідеальна, іноді трохи клопітна, але моя, єдина й найдорожча. Саме в цьому і є наш особливий щоденний порятунок.
