Тату, ти краще більше до нас не приходи! Бо як ти йдеш, мама завжди плаче. Плаче аж поки сонце не встане.
Я засну, прокинуся, знову засну і знову прокинуся, а вона все плаче. Я її питаю: «Мамо, чому ти плачеш? Це через тата?..»
А вона каже, що не плаче, а просто ніс чухається, бо застудилася. А я ж доросла вже знаю, що такої застуди не буває, щоб від неї і голос тремтів, і очі червоніли.
Тато Олі сидів з донечкою у кавярні в центрі Львова, розмішував ложечкою запашну галицьку каву в маленькій біло-синій чашечці, яка вже давно вистигла.
Оля навіть не торкалася до свого морозива, хоча перед нею у вазі справжній витвір львівського кондитера: різнокольорові кульки, прикрашені мятним листочком і великим зацукрованим вишеньком, усе під шоколадною глазур’ю.
Будь-яка шестирічна дівчинка не встояла б перед такою красою. Але не Оля, бо вона давно ще минулого четверга, здається вирішила поговорити з татом по-дорослому.
Тато мовчав, дивився на донечку, думав, а потім промовив:
То що ж нам робити, доню? Ні з ким більше не бачитись? Як же я без тебе житиму?..
Оля зморщила носик, такий самий гарний, як у мами трішки картоплинкою, подумала з ніжністю, і відповіла:
Ні, тату. І я без тебе не зможу. Давай зробимо так: ти подзвониш мамі й скажеш, що щопятниці будеш забирати мене з садочку.
Ми можемо гуляти, якщо захочеш кави чи морозива підемо у кавярню. А я розповідатиму тобі про те, як ми з мамою живемо.
Потім Оля замислилася, і за хвильку додала:
А якщо захочеш побачити маму я щотижня фотографуватиму її на телефон і показуватиму тобі. Згідний?
Тато поглянув на свою мудру доньку, трохи посміхнувся і кивнув:
Домовились, доню…
Оля полегшено зітхнула й узялася за морозиво. Але не закінчила розмову, потрібно було сказати найважливіше. Коли від морозива на носі й губах утворилися шоколадні «вуса», вона облизала їх, стала серйозною, майже дорослою.
Майже жінкою, якій треба піклуватися про своїх рідних. Хоч татко вже дорослий у нього нещодавно був день народження. Оля намалювала для нього на свято листівку з великою цифрою «28», старанно розфарбувавши кожну літеру.
Обличчя стало знову серйозним. Оля насупила брови і сказала:
Я думаю, тобі треба одружитися…
І щедро збрехала, додавши:
Ти ж не такий вже і старий…
Тато оцінив «жест доброї волі» доньки і хмикнув:
Скажеш також «не такий вже і»
Оля завзято продовжила:
Ну так! Он, дядько Сергій, який вже двічі до мами приходив, навіть лисий трохи… Ось тут…
І Оля показала пальчиком на власну маківку, пригладивши кучерики. Тільки потім зрозуміла розповіла татку мамину таємницю. Тож вона притиснула долоні до губ і широко розплющила очі це означало страх і розгубленість.
Дядько Сергій? Це той, що начальник на маминій роботі?.. майже гучно, на всю кавярню, перепитав тато.
Я не знаю, тату, розгубилася Оля. Може, начальник. Він приходить, приносить мені рошенівську цукерку. Торт для всіх.
А ще, подумавши, чи казати, Оля додала мамі квіти.
Тато, переплівши пальці, довго дивився на них. І Оля відчула: зараз тато приймає дуже важливе рішення.
Юна жінка терпляче чекала, не підганяла. Вона вже знала чи здогадувалася що чоловіки часом довго думають, а до мудрих рішень їх треба підштовхувати.
А хто, як не найрідніша жінка, підкаже, що робити?
Тато довго мовчав, а потім шумно зітхнув, підняв голову й промовив Тон у нього був такий, як у героя з якоїсь великої української трагедії тільки Оля ще таких не читала.
Вона просто училася життя, бачила, що люди можуть радіти, засмучуватись і бігти кудись через дрібниці.
Зрештою, тато промовив:
Ходімо, донечко. Пізно вже, я відведу тебе додому. І поговорю з мамою.
Оля не питала, про що має бути ця розмова, але розуміла: зараз важливо швидко доїсти морозиво.
Зрозуміла також, що навіть найсмачніше морозиво не таке важливе, як рішення, яке прийняв тато. Тож енергійно відклала ложечку, сповзла зі стільця, витерла рукою губи, шморгнула носом і, глянувши татові прямо у вічі, сказала:
Я готова. Пішли…
Додому вони йшли мало не бігцем. Точніше біг тато, а Олю тримав за руку так міцно, що вона летіла поряд, мов маленький прапорець.
Коли вони забігли у підїзд, то ліфт уже їхав угору з кимсь із сусідів. Батько розгублено поглянув на Олю. Вона подивилась знизу вгору і запитала:
То чого стоїмо? Кого чекаємо? Ми всього на сьомий поверх…
Тато підхопив її на руки й поніс сходами.
Коли мама, нарешті, відчинила двері після наполегливих дзвінків, тато одразу перейшов до головного:
Не можна так чинити! Який ще Сергій? Я ж тебе люблю. У нас же є Оля!
Він не відпускав доньку й обійняв маму. Оля обхопила їх обох за шию і міцно заплющила очі, бо дорослі цілувалися…
Ось так, інколи мудрість найменших допомагає дорослим знайти шлях один до одного. Бо іноді двоє дорослих можуть заблукати у власних образах і гордості, і їм потрібен хтось щирий, дрібний, але сильний, як маленька доня. Життя вчить: справжня любов долає всі труднощі, якщо не забувати слухати одне одного і тих, кого ми любимо найбільше.
