Ти справді вважаєш, що я буду готувати для твоєї мами щодня? обурилася жінка.
І скільки це ще триватиме? Світлана грюкнула сковороду на плиту. Ти думаєш, мене найняли прибиральницею для твоєї матері? Два місяці без відпочинку! Вона стиснула деревяну лопатку, суглоби її пальців побіліли від напруги. У голосі лунав старий докір.
Тарас завмер у дверях кухні, вагаючись увійти. Дружина стояла біля плити, де шкварчали котлети улюблена страва його матері. Запах смаженої свинини та цибулі дратував горло, а може, це була важкість майбутньої розмови.
Світлано, чому ти так? промовив він тихо, намагаючись заспокоїти. Мама просто звикла до домашньої їжі. Вона не може їсти магазинні півфабрикати, ти ж знаєш…
Знаю! Світлана кинула лопатку на стіл. Знаю все! І про її тиск, і про дієту, і про збалансовані страви. Але чому я повинна крутитися тут щоночі, як білка в колесі? У мене теж є робота!
За вікном повільно згасав жовтневий вечір. Тіні від гілок старого яблука, що росло під кухонним вікном, танцювали на стінах, мовчки спостерігаючи за сваркою. Тарас автоматично глянув на годинник скоро мати повернеться з вечірньої прогулянки.
Може, варто найняти помічницю? несміливо запропонував він, знаючи, що дружина проти чужих людей у домі.
Світлана гірко посміхнулася: Звичайно! А чим ми їй платитимемо? Зекономленими за квартиру? Ти ж знаєш, скільки коштують мамині ліки.
Вона відвернулася до плити, ховаючи сльози в кухонному рушнику. Три місяці тому, коли Марія переїхала до них після мікроінсульту, саме Світлана наполягала, щоб прихистити її. Але вона не уявляла, наскільки їхнє життя зміниться.
У передпокої хлопнули двері. Легкі кроки Марія повернулася. Світлана швидко витерла очі й почала розкладати котлети по тарілках. Тарас досі стояв у дверях, не знаючи, що сказати.
Важка тиша заповнила кухню, порушувана лише брязкотом посуду та тихим тріском сковороди, що охолоджувалася.
Мамо, як прогулянка? Тарас кинувся у передпокій, радіючи можливості уникнути розмови. Останнім часом він усе частіше уникав конфлікітв, ховаючись за роботою, пізніми поверненнями та безкінечними «терміновими» справами.
Марія стояла біля дзеркала, розвязуючи вовняну хустку подарунок покійного чоловіка. Її пальці, колі спритні на швейній машинці, тепер ледве справлялися з простим вузлом. Цей ненависний тремтіння зявився після хвороби й посилювався що дня.
О, добре, сину, вона спробувала посміхнутися, але вийшло скоріше гримаса. У парку вже згрібли листя. Ти памятаєш, як любив у них стрибати? Я завжди лаяла: «Годі, застудишся!» А ти сміявся…
Вона схилилася до стіни, заплющивши очі. Блідість обличчя та піт на чолі не втекли уваги сина.
Щось тиск піднявся, зізналася Марія. Мабуть, сьогодні пройшла забагато.
Я принесу ліки, почувся з кухні голос Світлани. Попир злість, вона серйозно ставилася до здоровя свекрухи. Може, роки роботи в поліклініці навчили її розуміти наслідки хвороб.
Не поспішай, Марія сіла на лавку, дістаючи з кишені блистер із таблетками. Я тепер, як шпигун, все з собою ношу. Ось мої помічниці…
Її погляд спинився на старій фотографії на стіні вона з чоловіком у день весілля. Як же давно це було… Ніколи б не подумала, що стане тягарем для власної дитини.
Тарас метнувся по воду, ледь не збивши вазу. Проходячи повз дружину, спробував зустріти її погляд, але Світлана навмисно відвернулася до плити. Запах котлет змушував її нудити вона не їла цілий день, зайнята роботою, покупками та приготуванням їжі.
Що готуємо на вечерю? Марія, увійшовши в кухню, зідхнула. Знову котлети? Навіщо так трудитися, Світля? Мені б і супу вистачило…
Все добре, Світлана встромила виделку в котлету з такою силою, що та заскрипіла по дну. Ви їх любите, я памятаю.
У її голосі пролунало щось таке, що Марія здригнулася. За двадцять років життя сина вона навчилася вловлювати найменшу напругу в тоні невістки. А зараз вона лунала, як надто туго натягнута струна.
Стара жінка повільно підійшла до столу, спираючись на руку сина. Розклала серветку на колінах звичка з часів педагогічної роботи. Тарас поспіхом подав їй тарілку, перевірив, чи міцно стоїть стілець.
Ви знаєте… почала Світлана й замовкла, побачивши, як свекруха ще більш блідне. Давайте просто повечеряємо.
За столом запанувала мовчанка. Лише дзвін посуду та тикання настінного годинника спадщини бабці Тараса порушували тишу. Марія ледве чіпала їжу, кидаючи погляди на сина та невістку.
