**Щоденниковий запис**
Ти сьогодні сказав, що одружився зі мною, бо я «зручна»! Ну й що? він знизав плечима. Хіба це погано?
Ти що, знову в цьому старому халаті? Дмитро з огидою кинув погляд на Олену, застібаючи манжету сорочки, ніби готувався до бою.
Вона завмерла з кухлем кави в руках. Пар тоненькою ниткою піднімався вгору, печучи пальці, але вона не відводила їх.
Він зручний.
Ну так, зручний, хмикнув він, поправляючи краватку перед дзеркалом. Як і все в тобі.
Олена опустила очі. Кава більше не парувала. Поверхня чорніла, відбиваючи стелю, наче маленьке розбите дзеркальце.
Дмитре, ти
Що? він уже виймав ключі, метал брязкнув об обручку.
Нічого.
Двері зачинилися так, що затремтіла полиця з порцеляною.
***
Познайомилися на роботі. Вона тиха бухгалтерка, що сховала коси в недбалий пучок, він самовпевнений керівник, чий регіт лунав коридорами. Дмитро гарно залицявся: троянди з краплинками роси, вечері при свічках, де він замовив за неї стейк, не питаючи, що вона любить.
Ти ж не з тих, хто плаче через дрібниці? якось запитав він на третьому побаченні, поправляючи серветку на її колінах.
Ні, усміхнулася Олена, ігноруючи тривожний дзвіночок у душі.
От і добре. Моя колишня постійно скандалила
Вона не придала цьому значення. А потім весілля, діти, дім. Усе, як у людей.
Лише іноді, коли вона одягала сукню з оголеними плечима, він казав:
Тобі щось простіше більше личить.
Або коли вона підфарбовувала губи перед дзеркалом, він кидав:
Навіщо? Все одно вдома.
А одного разу, коли вона купила парфуми з ніткою лаванди, він зморщився:
Пахне, як у бабусі на базарі.
І вона більше не носила їх.
На день народження він подарував їй мультиварку.
Стара вже не тієї якості, пояснив він, спостерігаючи, як вона розпаковує коробку. А то постійно скаржишся, що важко мити.
Вона подякувала. А потім довго дивилася у вікно, поки діти не покликали різати торт.
Але мовчала. Бо він був хорошим чоловіком. Не бив, не пив, гроші в сімю носив.
Хіба цього не досить?
***
Ти мене ніколи не любив?
Той самий вечір. Та сама розмова. Дмитро відвів погляд, ніби перевіряючи, чи зачинене вікно.
Ну чого ти Ти ж ідеальна дружина.
Це не відповідь.
Він зітхнув, ніби пояснюючи дитині, що два плюс два чотири.
Олено, ну що ти везеш? У нас усе гаразд.
Гаразд?! голос її затремтів не від сліз, а від люті, що нарешті вирвалася назовні. Ти сьогодні сказав, що одружився зі мною, бо я «зручна»!
Ну й що? він знизав плечима. Хіба це погано?
Вона дивилася на нього, ніби вперше бачила: цей загар від гри в теніс з колегами, а не від прогулянок з нею. Ця зморшка між бровами не від турбот, а від досади, що він мусить щось пояснювати.
А Марія?
Обличчя Дмитра посмикнулося, ніби хтось дёрнув за нитку.
До чого тут вона?
Ти її любив.
Так, визнав він різко, і в цьому слові було більше почуття, ніж за всі їхні роки. Любив. Але з нею неможливо було створити сімю.
Олена відчула, як щось всередині зламалося з тихим клацанням, ніби зламався каблук: іти можна, але вже не так.
Тобто я слухняна заміна.
Не вигадуй, він махнув рукою, ніби відганяючи муху. У нас діти. Дім. Чого тобі ще?
***
Вона вагалася.
Може, він правий? Може, кохання це розкіш, а сімя важливіша? Олена стояла біля вікна, дивлячись, як перші краплі дощу розпливалися по склу. У відбитті були сліди її пальців вона так часто тут стояла, ніби чекала відповіді від світу.
А Дмитро Дмитро жив так, ніби нічого не змінилося.
Через тиждень, побачивши, що вона знову мовчить, він і зовсім перестав намагатися.
Знову гречка? Він перебирав виделкою, ніби шукав щось серед круп. Хоч би сметани додала.
Ти ж казав, що не любиш жирне, відповіла вона, але голос звучав чужим.
Ну й що? Він відсунув тарілку. Марія завжди готувала
Олена різко встала. Стілець скрипнув, залишивши подряпину ще один слід у цьому домі.
Хочеш до Марії? Іди!
Та годі, він засміявся, і цей сміх був гірший, ніби крик. Куди я піду? Ти ж знаєш, що мені з тобою зручно.
У цю мить вона зрозуміла.
Він навіть не намагався її втримати. Не тому, що був упевнений у її любові, а тому, що був упевнений у її покорі.
Тепер вона бачила це скрізь.
У тому, як він більше не коментував її одяг просто проходив повз. У тому, як перестав дивитися на неї, ніби вона стала частиною
